У нині сущій Українській Державі українське слово як державнотвірний, державнорозбудовчий, державнооб’єднавчий чинник, як репрезент великої історії країни, попри прагнення низки так званих ”поборників” його незначущості, розширює свої обрії, постає настільки реально вагомим, що її вжиток для багатьох постає виявом самоствердження. Безперечно, “мовному самоствердженню українців, що зробить мову цілком загальнонаціональною (1), загальнодержавною (2), універсальною (3), усталеною в своїх основах (4), якоюсь мірою стане в пригоді і виявиться потрібним вплив держави, що енергійно й наполегливо має сприяти поширенню української мови і контролювати, чи опанували її, і якою мірою, державні службовці і – особливо – впливові посадові особи” [Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу. – К.: Спалах, 2004. – С. 264]. Саме в мові найвиразніше відбито національну ментальність (за: [Ткаченко О. Мова і національна ментальність (Спроба сучасного синтезу). – К.: Грамота, 2006. – С. 5 ]), тому збереження мови, її розвиток корелюють з поступом нації, держава як сутнісна іпостась, як складник світового співтовариства не може адекватно і повноцінно сприйматися поза її мовно-ментальним і культурним чинниками. Цим мотивуються такі болючо-пекучі рядки листа Олекси Тихого до “Редакції газети «Радянська освіта»”, де він наголошує: “В Костянтинівці, Дружківці, Артемівську, Слов’янську, Горлівці, Жданові (тепер Маріуполь – А. З.), а може, й у не названих мною містах Донецької області, українських шкіл немає зовсім. У Донецьку, кажуть, є одна (на один мільйон жителів). Дитячих садків українських нема зовсім, навіть в окремих селах стали російськими. Я задавав і задаю собі питання: чому? Відповідь одна: так бажають батьки і діти. А чому так бажають? Бо технікуми, ПТУ, вузи, армія, підприємства, лікарні, крамниці, установи послугуються російською мовою.

Чи нормально це? На мою думку, ні. Адже німці теж без батога пішли за Гітлером, італійці за Муссоліні і т.д. І поплатились. І батьки, і самі діти поплатяться за свій вибір. Вони не винні, бо не знають, що творять. А не знають, бо цьому питанню мало приділяється уваги, особливо газетами, радіо, телебаченням. Я, наприклад, не чув жодної передачі і не читав у газетах закликів і осторог від подібної тенденції, яка суперечить і Конституціям УРСР та СРСР, і марксизму-ленінізму, і просто людяності” [Мова – народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу / Упоряд. Олекса Тихий; післяслово О. Зінкевича. – К.: Смолоскип, 2007. – С. 387].

Завершує свій лист-звернення (говориться про кінцівку листа образно, оскільки самого листа не збереглося, а в чернетці, за якою реалізовано публікацію, немає кінцівки), що його О.Тихий вручив працівникам редакції 2 червня 1972 року, низка пропозицій у царині освіти, з-поміж яких знаковими постають:

1) переведення всіх вишів, технікумів, ПТУ, шкіл на українську мову викладання;

2) не приймати вчителем будь-якого предмета людину, що не знає, не шанує української мови та культури;

3) ганьбити тих, хто питає учнів чи студентів, якою мовою вести предмет чи курс, українською чи російською та ін. [Там само. – С. 388-389].

У післяслові “Про книжку Олекси Тихого” Осип Зінкевич підкреслює, що “Олекса Тихий став першою в Україні людиною, яка зібрала в одинадцяти розділах документи і вислови більше ніж 250-ти авторів” [Там само. – С. 391], що, поза всяким сумнівом, свідчило про його тривогу за українську мову, прагнення автора віднайти щонайвагоміші аргументи на користь не тільки вивчення української мови, її знання, але й утвердження в Рідній Державі як повноцінної, повноправної для свого народу. Незважаючи на складність обставин, на постійний пошук “ворогів” з-поміж тих, хто боровся за своє рідне, національне самовідродження, Олекса Тихий продовжував свою працю. Працю й справді подвижницьку не тільки тоді, але й сьогодні.

Олекса Тихий не тільки аналізував промовисті історичні факти, простежував перебіг подій, що зумовили стан вжитку української мови у сімдесяті роки двадцятого століття, ґрунтовно розглядав кількісно-статистичні показники перепису населення в межах колишнього СРСР, УРСР, Донецької області, але й визбирував усе те, що руйнувало мелодику рідного слова, засвідчувало прагнення цілої низки “дбайливців” “інтернаціоналізації лексичного фонду усіх мов Радянського Союзу” запровадити в українській мові невластиві, неприродні для неї форми (підтвердженням тут може бути майже вилучення форми кличного відмінка і поступова заміна формою називного, інших граматичних форм та ін.), не кажучи вже про лексичний фонд і под. Тому на цьому тлі укладання СЛОВНИКА НЕВІДПОВІДНИХ НОРМАМ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ СЛІВ (чужих слів, спотворених слів, кальок і т.п.) (1976) є виявом і чітко усвідомленої позиції шанувальника рідного слова, і прагнення уберегти це слово від “руйнації” тими, хто мав би дбати про нього. Навіть сьогодні, на тлі тих сучасних численних нормативно-лексикографічних видань (пор. праці С.Караванського, Р.Зорівчак, М.Білоус, О.Сербенської, З.Терлака та ін.; див., наприклад: Скарбослов: Російсько-український словник маловідомих слів та виразів / Укл.: В.Левун, М.Ляшенко. – К.: Бібліотека українця, 2000. – 324 с.; Білоус М., Сербенська О. Екологія українського слова: Практичний словник-довідник. – Вид. 2-ге, випр. і доп. – Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2005. – 88 с. та ін.), відроджуваних словників початку та першої половини ХХ століття (особливо 30-х років; пор.: Іваницький С., Шумлянський Ф. Російсько-український словник. – К.: Обереги, 2006. – 528 с. (перевидання: Іваницький С., Шемлянський Ф. Російсько-український словник, 1918 р., видання відділу народної освіти Подільської Губерніальної Народної Управи. Вінниця. Нова друкарня Пойлішер та друкарня Міського Самоврядування) тощо), ця праця вирізняється ґрунтовністю висвітлюваного матеріалу, прагненням подати щонайвичерпніше слова, які відповідають нормам української літературної мови, а вже потім навести відповідні діалектизми, запозичення.

Уже у Принципах побудови Словника автор наголошує на тому, що наперед виноситься невідповідне нормам української літературної мови слово: спотворене слово – стулка, бомага; калька – дорослішати, воображало, чужі слова – башковитий, любопитство; запозичені слова, що ввійшли в літературну мову – ануляція, безбідно; потім ставляться слова, що відповідають нормам української літературної мови, а замикають слова, на основі яких, за тритомним російсько-українським словником, підбирались слова-покручі. Тим самим ще раз акцентовано, що Словник має опертям відому академічну лексикографічну працю, і тому Олекса Тихий підкреслює практичне значення пропонованої праці: “Словник не є науковою працею, не відкриває чогось нового й майже повністю укладений за тритомним Російсько-Українським словником АН УРСР видавництва „Наукова думка”, Київ – 1970 р.”.

Примітно й те, що Олекса Тихий Словник не вважав нормативним і таким, що розрахований на науковців, редакторів, письменників, тому що основних користувачів він бачив з-поміж учителів, школярів, а також тих, хто занедбав рідну мову або втратив контакт із нею. Такого типу праці і сьогодні є вкрай необхідними, оскільки уможливлюють глибинне проникнення в нюансорику слова, його зв’язки з іншими, відображають “умонтованість” слова в народну пам’ять. Найстрашніше, коли “слова мовчать” (Ліна Костенко), подвижництво Олекси Тихого на ниві рідного слово було спрямоване на утвердження рідного слова, його розвій. Повернення СЛОВНИКА НЕВІДПОВІДНИХ НОРМАМ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ СЛІВ (чужих слів, спотворених слів, кальок і т.п.) (1976) і введення його в активний перебіг сучасного життя ще раз підтверджує сакраментальне, що “рукописи не горять”. Водночас це найкраще пошанування Особистісно-Творчого Я Олекси Тихого, щонайсучаснішого для нас, сучасних, шанувальника культури рідного слова, його мелодики і довершеного звучання.

Донецьк. 2009