06/07/2009 | Святослав Караванський

Святослав Караванський

ЩО НАС ГУБИТЬ?* або чому нас не читають? / продовження, попередні матеріяли: http://www2.maidanua.org/n/mova/1243352803 та http://www2.maidanua.org/n/mova/1243792019 /

2. Лексика, породжена незнанням мови

“Щось тут не те, – скаже читач – ідеться ж про письменників, тобто знавців мови. І вони не знають мови, якою пишуть?” Що тут скажеш? Знати вони знають, але поверхово - не глибоко. Так було задумано творцями єдиного соловецького народу. Після погрому українства 1920-30 років і винищення знавців української мови, кремлівські народожери стали призначати на чолові мовознавчі позиції в Україні людей безграмотних, які не знали і не послуговувались у побуті українською мовою. Таким самим був і добір учителів української мови на всіх рівнях освіти. Наукові звання докторів та академіків діставали люди, не за знання мови, а за її незнання. Так, в Одеському університеті на завідувача кафедри української мови призначено “українознавця”, який вимовляв українські слова на російський копил: замість кабінет вимовляв кабінєт, замість університет - унівєрсітєт. Те саме було і в Києві. Головними мовознавцями України стали люди, що в побуті й на праці не послуговувались українською мовою. Ці люди видавали словники, очолювали кафедри мови у вишах, були редакторами у видавництвах і пресі. Ішло планомірне витирання української мови з пам’яті українців. Учителів для середніх шкіл добирано так: на українську філологію вступники мусіли складати іспит з російської мови, а на російську філологію – іспит з української мови. Наслідком такого добору українську мову в УССР викладали жителі великих міст - знавці російської мови, а російську мову викладали вихідці із сіл та містечок – знавці живої української мови. Результат такого викладання – поверхове знання учнями середніх шкіл української мови. Найгірше у цьому тотальному антиукраїнському навчанні те, що кадри, які дістали освіту в УССР, викладають мову і в незалежній Україні, учать дітей неправильної мови й вимови, видають словники з кричущими помилками (розплачуватися по рахункам – таку форму рекомендує кандидат філологічних наук соловецького розливу). А викладач гуманітарного ліцею в обласному місті учить дітей не мови, а мові, неправильно вживає дієслово наслідувати з питанням кому, а не кого, допускає у своїй мові неоковирні русизми: військові відзнаки називає знаками розрізнення, копіюючи російські знаки отличия. То як говоритимуть і писатимуть учні таких викладачів? Тільки таку освіту дістають і майбутні літератори. То чи ж дивно, що їхня мова далека від ідеалу?

---

Нога людини чи людська нога? Після такої науки письменник і пише:

“...де ніколи не ступала нога людини”.

Нога людини – форма неукраїнська. Українцям властивий інший ужиток. У творах класиків від М. Вовчка до Г. Тютюнника подибуємо пару

людська постать: “Забачили удалині людську постать – се дід ішов та співав”. (М. Вовчок) “На горбах маячіли людські постаті”. (Г. Тютюнник)

Випускники шкіл УССР у такому разі напишуть постать людини та постаті людей або навіть фігура людини та фігури людей. Але це не буде по-українському. Натомість українці кажуть

людське житло людське тіло людська нога

там, де навчені в СССР скажуть житло людини, тіло людини, нога людини.

---

Полювання на кого чи уполювати кого? У тому ж творі читаю:

“...хижаки затіяли полювання на великого звіра”.

Українське дієслово полювати не потребує після себе прийменника на:

“...ото Ратієв полює зайців у садку”. (П. Мирний) “Сетера вчили, як полювати птицю” (О. Вишня)

І цей зв’язок між словами цілком узгоджується з логікою походження слова полювати. Воно походить від слова поле із значенням ловити в полі. А що ми ловимо кого, а не на кого, то й полюймо кого, а не на кого. Віддієслівний іменник має повторювати керуваня, властиве дієслову:

малювати кого → малювання кого дошкуляти кого → дошкуляння кого полювати кого → полювання кого.

Але сказати “...хижаки затіяли полювання великого звіра” не схвалює мовний смак. Тому ближче до української мовної стихії буде конструкція з дієсловом:

“...хижаки затіяли уполювати великого звіра”.

---

Полювати за ким чи полювати кого? Той же автор полює не тільки на кого, а й за ким:

“...знімав морських леопардів, які полюють за тюленями”.

В українських класиків форми полювати за ким не засвідчено. Такий вжиток властивий літераторам УССР, яких заохочували копіювати мову “старшого /насправді молодшого/ брата”. Взагалі кажучи, позичати лексику з інших мов, яка покращує мовні засоби своєї мови, річ цілком нормальна. Але коли таке позичання переходить межу “покращання”, а стає засобом витискання з ужитку своїх питомих форм, то такі позички годі схвалювати. А позички з братньої мови, що мали місце в СССР, якраз і прагнули торувати шлях єдиному мовному простору “від Калінінграду до Владивостоку”.

---

Про себе чи подумки? У того ж таки автора:

“...помічник..., якого Шах одразу ж назвав про себе Ботаніком.”

Знову ж таки нічим не виправдана позичка, яка свідчить про неанання мови. Українці в такій оказії вживають слово подумки.

---

Приловчитися чи добрати хисту? Там таки:

“А якось Дозор усе-таки приловчився і спіймав... кроленя”.

Слово приловчитись зайшло до нашого лексикону за тих же обставин, як і вся братня лексика: під зорями Кремля і під орудою безграмотних виконавців злочинної влади. Уперше воно появилося на українському ґрунті у РУС-і, виданому в Москві 1948 р. Замість того, щоб мавпувати, чесним мовознавцям належало б уважніше вивчати джерела нашої мови, і то не такі вже й недоступні, Але чесних мовознавців винищено, а гнучкошиє жужіль-сміття не завдало собі труду заглянути не куди, а до словника Грінченка. У гнізді ДОБРАТИ наш словникар № 1 наводить цитату:

“Е, ні, ти добери хисту при великому дристу, щоб штанів не закаляти”.

А перекладає цю пару на російську мову Грінченко так: ухитриться, умудриться. Іншими словами, добрати хисту – це і є те, що московський РУС окреслив словом приловчитись, бо не знав або вірніше не хотів знати правильної української мови. Підставмо цю правильну українську форму в авторський суржик:

А якось Дозор усе-таки добрав хисту і спіймав... кроленя.

Звучить таки по-нашому, а не по-нашому-й-Вашому.

(Далі буде)

^*) Зберігаємо правопис автора