06/12/2009 | Святослав Караванський

Святослав Караванський

ЩО НАС ГУБИТЬ?* або чому нас не читають?

Прикладів незнання мови – на воловій шкурі не спишеш. Тому продовжмо наш парад неуцтва.

2а. Лексика, породжена незнанням мови /продовження, попередні матеріяли: http://www2.maidanua.org/n/mova/1243352803, http://www2.maidan.org.ua/n/mova/1243792019 та http://www2.maidanua.org/n/mova/1244385854 /

Увлечение чи закохання? Упоение чи п’янка радість або заласся? Восторг чи евфорія або сплеск радощів? Незнання рідної мови змушує таких “знавців” часом вдаватися до російської мови у чистому вигляді без усякого мавпування. У розгляданому виданні маємо такий приклад, де автор розписується у своєму незнанні рідної мови. Цитую:

“Є... українське слово захопленість. Російською ‘восторг’, ‘увлечение’, ‘упоение’. І все це в моєму серці”.

Автор думає, що таким кандибобером він розширює образність свого письма. На ділі ж цей пасаж говорить про авторську безпорадність у рідній мові. Невже ж наша мова не має слів, щоб висловити наведені поняття? А якби й не було б, то письменник не може знайти у своїй мові засобів, щоб висловити, що в нього на серці? Спробую зарадити авторському незнанню цими двома засобами: 1. Є... українське слово захопленість і низка синонімів: нетяма від радощів, закохання, заласся. І це все в моєму серці. 2. Є... українське слово захопленість, коли нетямишся від радощів, закохуєшся, як учень в учительку, п’янієш без хмелю. І це все в моєму серці. Можливі й інші варіянти.

---

Все це чи це все? Українцям властивііше вживати пару це все, а не все це. Цю рису буде розглянуто пізніше.

---

Тьолка чи чудоха? Мова персонажів – це та гавань, яку майже цілковито захопив суржик. Опис подій в Україні, де співіснують дві мови, нібито дає письменнкам право вводити до мови персонажів суржик, де можна уживати російські слова й фрази. Чи це істина в останній інстанції, чи можуть існувати інші погляди на мову неукраїномовних персонажів? Я, наприклад, маю на це свій погляд. Ціла низка середовищ в Україні цілком російськомовні, і описуючи такі середовища українською мовою і для українських читачів, цілком доречно передавати їхні діялоги нашою мовою, застосовуючи ті українські мовні стилі, які відповідають стилям російськомовних персонажів. Це нелегкий хліб, але саме такий підхід даватиме підставу говорити, що перед нами твір, написаний українською мовою. Наведу приклад. Павло Загребельний так відтворює мову російськомовного офіцера:

“Стукнемо ще одну пляшенцію по її кругленькому задочку”

Фразу, написану українською мовою, читач зрозуміє, як мову росіянина. Я засвітив слово пляшенція, бо воно у цій фразі є ключовим словом, яке наводить читача на думку, що вислолене сказано по-російськи. У розгляданому нами виданні, у творі про сучасний український бомонд, який цілком російськомовний, автор відтворює мову персонажа зокрема так:

“Я винуватий перед нею через цю скажену тьолку”.

Тьолкою у російському жаргоні звуть дiвчину або молодицю. Чи ж в українській мові немає на це слово відповідника? В одеському блатному жаргоні, що виник на терені України, таке слово є: чудачка або чудоха. Цілком зрозуміло, що переклад тëлки, як телиця, не відтворить мови персонажа, бо в українському одеському жаргоні слову тëлка відповідає слово чудоха. І таким чином, не вдаючись до буквального перекладу мови персонажа, автор відтворить його мову засобами своєї мови. Підставмо мою заміну у текст автора:

Я винуватий перед нею через цю скажену чудоху.

Така заміна цілком передає і зміст і стиль мови персонажа. Але різниця в тім, що ця заміна є українським висловом, а авторів оригінал – данина всемогутньому суржику, яка навіює читачеві думку, що українська мова не може самостійно зображати світ без неодмінної участи російської мови. А мова, яка кличе на поміч іншу мову – мова другорядна, меншоварта і неперспективна. Чи ж іздають собі справу з цього українсько-російські раби пера?

---

Риссю чи клусом? Галопом чи чвалом? Нічим невиправдано ще й такі словесні одиниці у розгляданих текстах:

“...ті [коні] легко і граційно пробігли інохіддю, риссю, галопом”.

Чи ж треба українцям запозичати чужі кавалерійські терміни, маючи свою кавалерійську термінологію, вироблену тисячоліттями життя, праці й боротьби, де коні посідали почесне місце?

---

Скачки чи перегони? До кавалерійської термінології належить і назва змагань на швидкість, яку від віків ми називали перегонами. Але сучасники /у згаданих текстах/ і тут виявляють своє незнання:

“Кохання і скачки – так дивовижно... переплелися в почуття і вчинки.”

кою логікою можна сполучити бажання бути письмеником із незнанням своєї мови?

---

Співстраждання чи милосердя? У розглянутих текстах автори ніби змагаються між собою у незнанні рідної мови. Один захоплений скачками, а другий шукає в чужій мові термінології на окреслення душевних якостей людини:

“Поет...володіє даром співстраждання до ближніх...”

Тільки незнанням своєї мови можна пояснити, чому автор замість ужити відоме нам більш, ніж тисячоліття, слово милосердя, вдається до калькування російського слова сострадание, створивши неоковирну форму співстраждання.

* * *

Почитавши цю суржикову саламаху, можна дійти висновку, що московські шовіністи мають рацію, просторікуючи про брак в Україні “своей оригинальной вести”. Що ж, як бачимо, таки нема – усе позичене, здерте з чужого плеча, скальковане. Але наші попередники – письменники минулого – мали “свою оригінальну вістку”, яка трусила підвалинами самодержавної імперії. І не тільки трусила, а й завалила. А заваливши, не розгледіла в лукавих сусідах - нібито-борцях з імперією - нових імперіялістів, які після перемоги над імперією знищили “українську оригінальну вістку” геноцидом її творчої і провідної еліти. Цвіт українства поховано в Сандормохах, Биківнях, Соловках. Нас обезголовлено. А залишки еліти навчено копіювати чужу мову, зневажати все своє. Зневажати своє минуле і своїх пророків та геніїв. І це все проглядає у мовній саламасі, яку ми щойно розглядали.

---

^*) Зберігаємо правопис автора