08/22/2009 | Святослав Караванський

Святослав Караванський

ЩО НАС ГУБИТЬ?* або чому нас не читають?/продовження, попередній матеріял: Част.11/

6а. Відверте мавпування /продовження/

Ті, що мавпують, на ділі не знають ні української, ні російської мови, а послуговуються вуличним сленгом, і годують українських читачів бездарною російсько-українською саламахою.

---

Жорсткий чи запеклий?

“Гра була короткою, але надзвичайно жорсткою.”

Прикметник жорсткий, який у нас є синонімом до слів шорсткий, шкарубкий, шерехатий, і коли йдеться про волос, то й до слова цупкий, мавпувальна практика УССР, прикладає до всіх тих значень, де росіяни вживають слово жёсткий. Іншими словами, українська мова перестає бути українською мовою, а стає якимось штучним творивом, де вжиток і значення слів мають повторювати око-в-око вжиток і значення слів, усталені в російській мові, і всякий нахил до питомого українського вжитку і значення – це “діяспірна” мова. В СССР цю практику запроваджено, як мовний голодомор, з метою знищити нашу мову. Скільки треба ще незалежних років, щоб кожен, хто береться за українське перо, усвідомив цю істину і думав над кожним словом, яке він уживає в усній чи писемній мові?

---

Вляпатися чи ускочити? “...зрозумівши. що вляпався у халепу, замолов, як млинок, переляканий Непотреба.” Невже сьогодні вже треба доводити, що українець може вскочити або уклепатися або ушелепатися в халепу, а вляпатись у неї - це прерогатива росіян. Цікаво спитати у авторів таких суржикових кавалків, яку користь вони сподіваються принести окраденій Україні своєю псевдоукраїнською писаниною? Завдати їй ще остаточного культурного нокауту шляхом створення єдиного культурного простору з організаторами й заперечувачами голодоморів?

---

При зустрічі чи коли побачимось? Украй безпорадними показують себе деякі сучасні автори, коли треба висловлюватися не по-книжному, не по-бюрократичному. Особливо це стосується до мови персонажів. У живій мові ми не говоримо так бюрократично, як виходить з діялогів, приписуваних нам майстрами пера. Говорить герой твору:

”...приїжджай..., розмова не телефонна, всі питання вирішимо при зустрічі.”

Я не прихильник упослідження українського прийменника при. При зустрічі форма цілком можлива. Річ тут в іншому. Чи ми й справді так канцелярійно говоримо між собою. Чи не скаже кожен з нас в такій обставині:

“...всі питання вирішимо, коли побачимось.”?

---

Суворий костюм чи класичний костюм?

”...одягнені, незважаючи на спекотний день, у суворі чорні костюми.”

Чому костюми суворі? Чи така характеристика пояснює нам якість костюмів? Вони стали суворі, бо автор мав на увазі російське слово строгие, яке, коли йдеться про костюм, аж ніяк не тотожнє нашому слову суворий. Словники УССР та України Незалежної не здобулись на переклад цього слова. Але, крім словника, письменник має голову – може думати, а не тулити горбатого до стінки. Зрештою, є інші мови, крім російської: як вони віддають таке поняття як строгий костюм? Англійці в такому разі скажуть класичний костюм. Як на мене, краще, ніж суворий костюм.

---

Під дих чи в дихало?

“Патлаха... усадив йому кулак під дих.”

Під дих – не наш зворот. З живої мови знаю, бо словники мовчать, що серед навкулачників існує вираз дати в дихало:

“Патлаха... усадив йому кулак у дихало.”

---

Молитвений чи молитовний?

“Сльоза на молитвенім дзвоні.”

Слово молитвений записує словник Грінченка. Але йдучи за мовними моделями нашої мови, сьогодні в літературній мові утвердилося слово молитовний:

“ Я думав – то зібрання молитовне” (Л. Українка)

Мабуть таки варто прислухатися до мови класиків, попри те що новітні геніїї звуть їх запліснявілими й відкидають, вдаючись до відвертого мавпування.

---

Глумитися над ким чи глумитися з кого? Не знаючи української мови, мавпувальники переносять до свого мовлення російське керування дієсловами: зраджують кому, а не кого, сміються над ким, а не з кого і т.д.:

“...не дозволю цьому кретинові глумитися над тобою.”

Що це покруч, свідчить жива мова:

глумилася верша з болота.

---

Відректися від кого чи зректися кого?

“Невже Залихватов відрікся від мене?”

Те, що прийменник від тут зайвий, свідчить народня творчість:

“Варив чорт з москалем пиво та й солоду (чого) відрікся.”

Але ми знаємо коротший варіянт до слова відрікатись – зрікатись. Ощадливість у мовленні не шкодить, а покращує спілкування:

“Невже Залихватов зрікся мене?”

Звучить не по-нашому?

---

Повідомити кому чи дати знати кому? Українці повідомляють кого, а не кому. Зрештою і росіяни уведомляют кого. Бо їхня мова розвивалася саме з української мови, на що є безліч доказів. Але мавпувальники мавпують не дієслово уведомлять, а дієслово сообщать кому, бо воно значно поширеніше:

“Я повідомила Залихватову (кому), що ми на острові...”

Коли вже мовних епігонів кортить конче свою вістку передати кому, то наша мова дає їм таку нагоду:

“Я дала знати Залихватову (кому), що ми на острові...”

І коротше і звучить таки по-українському.

---

Вчити чому чи вчити чого? Пише науковець:

“Я... в намаганні навчити людей цьому (чому) – втоми не відав.”

А от О. Довженко:

“Вчіть дітей... так само, як вчите їх рідної мови (чого) й арифметики (чого).”

Вчити чого – це українский мовний стандарт. Але цей стандарт розходився з російським стандартом, і це було не по нутру кремлівським зливальникам мов. Вони притягли для цього помилковий ужиток, який допустив Т. Шевченко:

“І чужому (чому) научайтесь, й свого не цурайтесь.”

Цей невідредагований рядок, сумлінні редактори Шевченкових поезій редагували так:

“І чужого (чого) научайтесь, й свого не цурайтесь.”

Соловецькі та деякі інші редактори редагували мову Шевченка у сотнях випадків: викидали цілі абзаци, міняли слова тощо, але цієї цитати не правили. З неї почали наступ на українське керування дієслова вчити. І досягли на цій ниві успіху. Як бачимо люди з вищою освітою не можуть збагнути цього підступного маневру українофобів. Спробую їм підказати:

“Я... в намаганні навчити людей цього (чого) – втоми не відав.” (Далі буде)

^*) Зберігаємо правопис автора