МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Григорій Півторак. Українці: звідки ми і наша мова{\}

09/15/2009 | stryjko_bojko
Григорій Півторак. Українці: звідки ми і наша мова
ВСТУП

У наш час національного відродження й відновлення української державності помітно зріс суспільний інтерес до історії України, особливо до походження та розвитку української мови як головної ознаки нашої нації. Нині цілком слушно популяризуються думки з цього приводу і перевидаються твори видатних учених М. Грушевського. М. Костомарова, О. Потебні, А. Кримського та інших, чиї неординарні погляди на нашу історію й мову ще донедавна тоталітарний режим замовчував, забороняв, оголошував ідейно шкідливими, "націоналістичними", ворожими. Але сімдесятирічний період фальсифікації, брехні й ідеологічного терору зробив свою чорну справу: цілі покоління українців були відлучені від своєї історії (її настійно рекомендували починати від жовтня 1917 року) і навіть від рідної мови як нібито зайвої для вигаданої комуністичними ідеологами "нової історичної спільності людей - радянського народу". То ж не дивно, що нині спостерігаємо таку жадобу знань про початки своєї рідної історії, джерела й етапи становлення української мови і її взаємозв'язки з іншими мовами тош,о. За висвітлення всіх цих питань і коментування відповідних праць учених попередніх поколінь беруться як історики та філологи-про-фесіонали (на жаль, повільно й несміливо), так і численні аматори - письменники, літературознавці, критики, журналісти, краєзнавці, інженери, лікарі та люди інших професій. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов'янських і неслов'янських мов. Але відсутність елементарних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті, невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми й здоровий глузд часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких ама-
торів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Найяскравіше це виявляється в публікаціях журналу "Індо-Європа", деяких радіо- і телепередачах та в окремих газетах. З них ми довідуємось, наприклад, про те, що існуюче в писемній традиції літочислення "від створення світу" - це насправді стільки літ минуло "від початків України" ("Індо-Європа" у першій книжці за 1992 р. звертається до своїх читачів: "Вітаємо Вас з Новим 7500 роком від Різдва України!"), що загадкова Атлантида - не що інше, як первісна Україна, що українська мова давніша від санскриту і є нібито праматір'ю всіх інших індоєвропейських мов, що існує семантична паралель між українцями (русинами) і етрусками (етруски = ет руські, тобто "ет українці") та інші нісенітниці, які межують з анекдотами. Такі "відкриття" роблять ведмежу послугу сучасній україністиці, виставляють її на посміховище цивілізованому світові. Спроби доведення своїх міркувань часто наївні й науково неспроможні. Наприклад, та сама "Індо-Європа" у кількох числах друкувала "Українсько-санскритський лексикон", у найближчих її планах - українсько-етруський, українсько-латинський лексикони тотожностей, що, на думку їх авторів, мають засвідчити принаймні синхронність виникнення цих мов. Насправді ж нічого сенсаційного в таких паралелях немає. І українсько моип, і санскрит, і патина, і давньогрецька мова - усі коїш іпдосмроіи'йсі.кі, тобто члени однієї мовної сім'ї з багатьма спільними або подібними лексичними, фонетичними і граматичними особливостями. Тому з не меншим успіхом можна знайти цілий лексикон відповідностей з санскритом, наприклад у болгарській, німецькій, англійській, румунській чи будь-якій іншій індоєвропейській мові.
Шукаючи прадавні корені української мови, не можна ігнорувати й того безсумнівного факту, що українці - частина слов'янського світу, а українська мова - одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи наукових досліджень далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши мовну історію праслов'янського суспільства. Зокрема, в жодного авторитетного славіста нашої планети не викликає сумніву існування давнього спільнослов'янського (праслов'янського) періоду, під час якого праслов'янські племена мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру і користувалися близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття "праслов'янська мова". Праслов'янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільності у VI-VII ст. виникали союзи східнослов'янських племен, подальша консолідація яких на різних територіях Східної Європи привела до формування українського, російського та білоруського народів. Отже, розглядати історію українців та української мови поза часом і простором та поза історією слов'янства взагалі - означає відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і вигадок. Те, що дозволяється письмен-никові-фантасту, неприпустиме для дослідника, який до того ж претендує на роль освітника свого народу і прагне наблизити його до наукової істини. Наука визнає лише факти - тільки вони дають підставу робити певні висновки чи висувати вірогідні гіпотези, котрі згодом можуть бути переконливо доведені або аргументовано спростовані. Непрофе-сійність, некомпетентність, дилетантизм і відвертий авантюризм несумісні з науковим підходом, хоч якими б шляхетними й патріотичними міркуваннями не керувалися автори, що мимовільно впадають у ці пороки. Замість бажаного результату такі дослідження дезорієнтують читачів, дискредитують українську суспільствознавчу науку перед світовою громадськістю.
Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох людей ця мова асоціюється з тією, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню, яку вивчали в школі, якою читають книжки й газети, користуються у щоденному спілкуванні між собою, тобто їм уявляється сучасна українська літературна мова. Проте національна .мова - це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, відшліфована майстрами художнього слова, але й мова народна, відмінна в різних діалектних ареалах.
Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві ніяких проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко, які писали свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська мова (XIII—XVIII ст.), що сформувалася на основі давньоруських літературних традицій, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгар разом з прийняттям християнства в Україні-Русі.

Зовсім по-іншому склндпмлсн історія ііародно-діалектного мовлення. Воно розмінні мося m своїми внутрішніми законами і не залежало під державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними для української мови. Отже, щоб дослідити походження української мови, потрібно насамперед з'ясувати послідовність, час і місце виникнення окремих українських діалектних рис. Для цього сучасна славістика має хоч і не зовсім достатню, проте ґрунтовну й надійну джерельну базу і чимало добротних теоретичних досліджень суспільствознавців різного наукового профілю. Праці українських та інших учених про дописемний період життя слов'ян, на щастя, менше зазнали впливу тоталітарної ідеології й не втратили свого наукового значення і в період сучасного активного перегляду історичних концепцій та визволення історичної науки з ідеологічних кайданів. Навіть у десятитомній "Історії Української PCP" перший том, підготовлений колективом Інституту археології АН України і присвячений первіснообщинному ладові й давньоруському періоду, як і інші праці цього інституту про найдавнішу історію нашої землі, відзначається науковою об'єктивністю й заслуговує (щоправда, з деякими застереженнями) на увагу й нині.
Відповідно до двох аспектів проблеми походження української мови - діалектного й писемно-літературного - наше дослідження складається з двох частин. У першій частині йдеться про найдавніше населення на нашій землі, появу на ній слов'ян і розвиток їхньої культури, про формування союзів східнослов'янських племен, їх консолідацію в окремі етнокультурні й діалектні масиви, що стали основою північного й південно-західного наріч сучасної української мови. Особлива увага приділяється виникненню південноруських діалектних рис - найважливіших мовних ознак української МОBИ. Друга частина присвячена джерелам української літературної мови. Тут викладаються сучасні погляди вчених на виникнення писемності у східних слов'ян, джерела і типи давньоруської писемно-літературної мови, що з кінця XIII ст. лягла в основу староукраїнської літературної мови, та розглядаються мовні особливості провідних-жанрів давньоруської літератури - юридично-ділової писемності, давньоруських літописів і світсько-художньої літератури. Мовні особливості староукраїнської писемності й становлення сучасної української літературної мови - це окремі проблеми, що потребують спеціального розгляду.
Автор пропонованої книги щиро прагнув до об'єктивності й неупередженості в своїх поглядах і висновках. Він не вважає своє дослідження вичерпним, тим більше істиною в останній інстанції.
Проблеми походження східнослов'янських народів взагалі й українського зокрема, формування східнослов'янських територіальних діалектів і національних мов та інші проблеми східнослов'янського етно- і глотогенезу мають чимало складних, неясних і свідомо заплутаних аспектів, з'ясування яких потребує спільних зусиль учених з України й україністів з діаспори. У ході поглибленого вивчення першоджерел і вільних та відвертих наукових дискусій на ці складні, але актуальні теми ми зможемо поступово наближатися до істини, збагачуючи свої знання про наше минуле й будуючи духовний підмурок для нашого майбутньсго. Але для цього об'єктивність дослідника і його служіння істині ніколи не мусять підмінюватися кон'юнктурним пристосовництвом чи "ультрапатріотичним" радикалізмом і національними амбіціями.


НАН України, 1993.
=============================
cкановано & comment stryjko_bojko:

Багато рецензій написано на цю монографію, нерідко досить агресивних по відношенню до автора.
Але попри всі можливі "не співпадання" думок різних авторів, книга має право на своє існування.

Відповіді

  • 2009.09.16 | Pianist

    Re: Григорій Півторак. Українці: звідки ми і наша мова{\}

    Автор говорить "наукові аксіоми". Значить, є ненаукові аксіоми? Ви хоч розумієте, що сказане нісенітниця? Як нісенітниця - спільне походження мов "трьох братніх народів". О. Потебня писав, що діалогічний хоровод "А ми просо сіяли" створено десь за півтора тисячоліття до різдва Христового. Авторе, знайдіть хоча б один зразок народної творчості на "праслов'янській мові". Хлопці, наука любить факти. Добре, що ви цього не заперечуєте.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2009.09.27 | Манул

      Re: Григорій Півторак. Українці: звідки ми і наша мова{\}

      Pianist пише:
      > Автор говорить "наукові аксіоми". Значить, є ненаукові аксіоми? Ви хоч розумієте, що сказане нісенітниця? Як нісенітниця - спільне походження мов "трьох братніх народів". О. Потебня писав, що діалогічний хоровод "А ми просо сіяли" створено десь за півтора тисячоліття до різдва Христового. Авторе, знайдіть хоча б один зразок народної творчості на "праслов'янській мові". Хлопці, наука любить факти. Добре, що ви цього не заперечуєте.

      Аксіома (грец. - від "вважаю гідним") - 1) Твердження певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, таке, що є підставою для доведення інших тверджень цієї теорії. 2) Переносно - незаперечна істина, що не потребує доведень.

      Pianist - людина. Чи треба доводити, що він не верблюд і не мавпа? Це - аксіома.
      На цьому сайті ми спілкуємося при допомозі інтернету. Чи треба доводити, що не паперовим листуванням через пошту і не перегукуванням? Це - аксіома.
      Волга впадає у Каспійське море, коні їдять овес. Це - аксіома. Хоча Каспійське море - це велике озеро, але то не суттєво.
      Чи намагався коли-небудь дізнатися Pianist, коли вперше археологи відкопали колесо, кому воно належало і чи було коли-небудь знайдено перше колесо і встановлено його автора?
      Чи думав Pianist про те, що будь-який фолькльор сягає в такі народні глибини, коли шукати його безпосередніх витоків однаково, як шукати винахідника колеса?
      Чи уявляє Pianist, що історію народної творчости не можна вивчати без дослідження побуту, звичаїв, господарства (тобто системно, укупі різними науками та методами) і т.д.
      Чи знає Pianist наукові праці про походження південно-слов'янських народів, які ще з середини 1-го тисячоліття до Р.Х. заселяли сучасні українські землі, хоча б праці, видані ще у ХІХ ст. вченими Санкт-Петербурзької його Імператорської величности Академії наук (sic! -вони ж не були українськими буржуазними націоналістами?) - колосально цікаві і науково обгрунтовані дослідження, у т.ч., археологічні, антропологічні, соціально-економічні і т.ін.

      Втім, не стріляйте в піаніста - він грає, як уміє.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua