11/28/2009 | Святослав Караванський

Усяка диктатура для забезпечення свого існування вдається до помочі слабодухих та морально нестійких прошарків суспільства, використовуючи їх у ролі шпигунів, донощиків, сексотів. Під цим оглядом режим СССР не був винятком. Таємна поліція большевиків – ЧК, НКВД, КҐБ – не могла б боротися з “ворогами народу”, якби не мала широчезного штату своїх “симпатиків”. За шмат гнилої ковбаси ця категорія морально убогих громадян виконувала всі злочинні бажання могутнього володаря. В Україні цей штат був аж надто численний. Кремлівська мафія мала тут неабиякий клопіт з народом, котрий, як показала історія, не мав найменшої охоти гнути шию в ярмі новітніх Чингиз-ханів. Боротьба режиму з цим народом ішла в кількох річищах. Ішло систематичне переселення українців на Північ, у Сибір, на Колиму, Камчатку. Натомість ішло заселення України благонадійним елементом. Тих же, кого ще не встиглося переселити, треба було відучити від своєї рідної мови, примусити забути свою історію, своїх героїв та пророків. На цю мету не щаджено грошей. Видавано мільйонними тиражами лінгвоцидні словники, оплачувано мільйонними гонорарами писак, які перекручували історію, поливали брудом народніх героїв та борців за незалежність. У цих обставинах згадані морально убогі прошарки, щедро оплачувані із скарбниці Чингиз-ханів, чули себе дуже вигідно. Вони працювали на легких, невиснажливих роботах, мали доступ до благ, яких позбавлено “рядових” громадян. Кривавий режим був для них благодаттю. Та от обставини змінилися. Україна вийшла з-під прямого контролю Кремля. Потреб у послугах таємній поліції не стало, бо самої таємної поліції не стало. І що ми бачимо? Колишні христопродавці стають завзятими патріотами. На словах. Але в душі вони не змінилися. Вони можуть ураз перефарбувати свою жовто-блакитну шкуру на червону, синю, білу або й на червоно-синьо-білу. Цей прошарок ниций, непевний і підступний. Один такий “патріот” домігся своїм словесним патріотизмом стати редактором газети “Літературна Україна”, газети, яка була в числі заспівувачів подій 1991 року і тримала цей прапор і далі, коли в Україні стали віяти вітри антиукраїнізму. Але ставши редактором проукраїнської газети, “патріот” намацав свій шанс ліквідувати і газету і заразом Спілку письменників України! І був би ліквідував. Та номер не пройшов. Здорові сили розкусили “патріота” і знешкодили. Хоч Україна і виборола свою незалежність, проте Червоній Москві за роки диктатури вдалося скалічити українську мову, запровадивши замість щирої української мови російсько-український суржик, яким сьогодні послуговується і незалежна Україна. Суржик – це перехідний етап до повної русифікації України. Бачивши тут свій шанс, колишні помагачі червоного режиму, вдаючи із себе патріотів України, горою стоять за цей суржик. Ці обласкані Кремлем яничари на дух не переносять критики на адресу суржику. Під час вільного обговорення моєї статті про долю мови в Україні та діяспорі на шпальтах “Майдану” один такий “колишній”, а тепер, ясна річ, “демократ з демократів” замахується на свободу слова. Критикуючи висловлені в моїй статті погляди, на що він має незаперечне право, цей “патріот-демократ” відверто затуляє мені рот такими словами: ”Більше такого не пишіть!” Большевицький вишкіл озвався у цьому яничарі-патріоті вибухом нетерпимости, вибухом відвертого імперського “Молчать!” Чи можемо ми сподіватися на кращі часи, дозволяючи цим уламкам минулого каламутити воду в незалежній Україні? Як на мене, треба виводити цих яничаро-патріотів на чисту воду, щоб люди знали, хто є хто в сучасній Україні. Це треба, бо інакше ми не встанемо з колін яничарства.

ОПЕРАЦІЯ ‘М’ЯКИЙ ЗНАК’

Передбачаючи неминучість перегляду колоніяльного правопису, проімперська КП(б)У (із згодою Кремля) в кінці 80-х років ХХ ст. дозволила Інститутові мовознавства АН УССР зробити деякі косметичні виправлення в офіційному українському правописі, щоб псевдореформою запобігти справжній правописній реформі. ”Мудрий” задум КП(б)У втілився в життя у виробленому 1990 року правописі. /Правопис-90/. Правопис-90, серед іншого, міняє українську абетку - переставляє м’який знак з кінця абетки на місце після літери Щ, як і в російській мові.

Українська абетка, визнана всіма правописами

А а ... ... Б б ... ... В в ... ... Г г ... ... Ґ ґ ... ...Д д ... ... Е е ... ... Є є ... ... Ж ж ... ... З з ... ... И и І і ... ... Ї ї ... ... Й й ... ... К к ... ... Л л ... ... М м ... ... Н н ... ... О о ... ... П п ... ... Р р ... ... С с Т т ... ... У у ... ... Ф ф ... ... Х х ... ... Ц ц ... ...Ч ч ... ... Ш ш ... ... Щ щ ... ... Ю ю ... ... Я я ... ... Ь ь

Абетка Правопису-90

А а ... ... Б б ... ... В в ... ... Г г ... ... Ґ ґ ... ... Д д ... ... Е е ... ... Є є ... ... Ж ж ... ... З з ... ... И и І і ... ... Ї ї ... ... Й й ... ... К к ... ... Л л ... ... М м ... ... Н н ... ... О о ... ... П п ... ... Р р ... ... С с Т т ... ... У у ... ... Ф ф ... ... Х х ... ... Ц ц ... ... Ч ч ... ... Ш ш ... ... Щ щ ... ... Ь ь ... ... Ю ю ... ... Я я Нащо зроблено таку перестанову? Ініціятор такого нововведення - математик Леонід Іваненко - обґрунтовує цей захід рядом аргументів. Один з них відверто неуцький: не знати хто переставив знак м’якшення на кінець абетки. Л. Іваненко пише: ”Першу спробу поставити м’якого знака в абетці після Я мені вдалося виявити у ”Правилах” (певно правописних?) НТШ Львів, 1922 р... Але виданий там само, 1924 року, ”Словник” Івана Огієнка подає абетку в її традиційній формі.” Насправді ж історія української абетки не така ”безбатченкова”. Ще 1884 року у виданому у Львові ”Малорусько-німецькому словарі”, піонери української лексикографії Е. Желехівський та С. Недільський компонують азбуку лише з літер, а м’який знак і апостроф зараховують до знаків і в абетку не включають. Цей принцип і ліг в основу поширеної в Галичині розумно оновленої української абетки з м’яким знаком на кінці. З початком українізації в УНР оновлену абетку запроваджено і до прийнятого там правопису, і цей захід “без тертя” прищепився і в УССР. Твердження Л. Іваненка, що перша спроба зміни абетки має дату 1922 р. не відповідає дійсності. Щодо словника І. Огієнка, то згідно з перевиданням 1978 р. в Канаді, цей словник зовсім не наводить абетки. Отже, аргументи математика, не-знати-ким допущеного до мовознавчих справ, про не-знати-ким-змінену абетку, м’яко кажучи, необґрунтовані. Річ у тім, що галицький варіянт української мови (в імперській ”науці” - діялект) мав великий вплив на розвиток соборної літературної мови України. Цей вплив не можна сьогодні ні спростувати, ні перекреслити. Але аргументами про не-знати-ким-змінену абетку цей вплив практично заперечувано. Такі аргументи, і то з трибун наукових закладів, перекручують історію української культури, применшують внесок Галичини в її розвиток. Справді, повернення нашій абетці общесоюзної форми зводить нанівець прогресивне значення здійсненої в Галичині реформи абетки. Далі Л. Іваненко аргументує повернення знака Ь ”на своє традиційне місце” потребою створення ”усеслов’янської комп’ютерної системи”. На цей аргумент я свого часу поставив питання у пресі, на яке п. Іваненко так і не відповів: ”Якщо для якоїсь усеслов’янської комп’ютерної системи треба переставити знак м’якшення, то хай система собі переставляє, але нащо заради цього міняти усталену абетку в усенаціональному маштабі?” Обстоюючи свою /чи підказану згори?/ ідею, Л. Іваненко наводить приклад, що в Центральній науковій бібліотеці АН УССР книжки не впорядковано за чинною українською абеткою, а в порядку Ъ, Ы, Ь, Э, Ю, Я. Так це ж було тому, що в цій бібліотеці ігнорували українську мову і працювали на ”чєловєческом язикє”. Знавець же математики Л. Іваненко практику українофобів підключає на захист своєї ідеї! Плюс до всього Л. Іваненко висловлює припущення, що зміна абетки - це вияв хахлацької упертости ”Аби не так, як у Москві”. Поминувши відверто шовіністичну тональність такого здогаду, наголошу справжню причину цієї зміни: відокремити літери від знаків. Позиція знаку м’якшення на кінці абетки помагає учням її запам’ятовувати, помагає читачам користуватися словниками, і продовж більше як століття (рахуючи від публікації ”Малорусько-німецького словаря”) з боку педагогів не було нарікань на розумно оновлену абетку. Розумне оновлення абетки відповідало логіці й потребам навчання. Це був прогресивний крок, який важко не визнати доцільним, а реформовану Желехівським абетку – нашим національним внеском у слов’янську культуру. Ці міркування переконують, що остання – 1990 року – зворотня зміна української абетки - це проімперський хід, який суперечить незалежному розвиткові української культури. Зате хід цей узгоджується з іншими проімперськими рисами Правопису-90. Описавши цей проімперський хід влади у своїй книжці “Секрети української мови” (1994), я не мав незаперечних підстав винуватити Л. Іваненка у відвертому окозамиленні. Але сьогодні я такі підстави маю. Їх дала мені книжка того ж таки Л. Іваненка “Гра як пізнавальна конструктивна діяльність. Другий проект.” (Харків, «Фоліо», 2005). У цій книжці він вдається до спогадів про свій глек на капусту у перестанові м’якого знаку в українській абетці Коли 1990 року в маріонетковій УССР Л. Іваненко цілком безпечно висловлював свій шовіністично-неуцький здогад, що перенос м’якого знаку викликано хахлацькою упертістю, то 2005 р. він цього не згадує. Обставини змінилися і демонструвати свій інородчий шовінізм новоспеченому патріоту не випадає. Зате він додав новий “науковий” аргумент до своїх міркувань: “Як же бути з приказкою «Від А до Я»?”. Не згадує він і про каталогізацію у бібліотеці АН УРСР за російською абеткою Ъ, Ы, Ь, Э, Ю, Я. Це теж у сучасних обставинах не свідчитиме про його патріотизм. Зате додається такий аргумент “годиться вшановувати свою старовину і традиції!” (Ще й із знаком оклику!). То про яку старовину йдеться, пане Іваненко? Про спільну історію трьох братніх народів? То це ж із тої самої шовіністичної кухні, що й “хахлацька упертість”. Яким ти був, таким ти і остався, пане Іваненко! Тут мимоволі приходять на пам’ять слова Т. Шевченка:

“Цур тобі, мерзенний каламарю!”

Щодо пошанування традицій, то перший не пошанував старовини цар Петро І, перекресливши з поміччю вчених Київо-Могилянської Академії чинну тоді церковно-слов’янську абетку і запровадивши “гражданське письмо” і “гражданський альфабет”. Час вимагав цих змін, і вони сталися. Але це були зміни в російській мові. Ми не мали ні царя ні держави, але наше “гражданське письмо” і “гражданський альфабет” виробили наші культурні діячі: почав Куліш, поміг Грінченко і той таки Желехівський. І це була наша українська традиція. Ви ж, пане Іваненко, дбали і 1990 року і тепер про ненашу традицію. Нашу ж традицію Ви поховали з поміччю неуцтва і демагогії. Щодо якоїсь міфічної всеслов’янської комп’ютерної системи, то це чистісінька мильна булька, вигадана, щоб створити видимість наукової потреби для зміни абетки. Минуло вже 20 років після зміни абетки, але про всеслов’янську комп’ютерну систему нічого не чути: ні де вона функціонує, ні хто нею послуговується. І це прочитується з Ваших спогадів! Ви ні словом не згадуєте про успіхи цієї міфічної системи. Якби вона існувала і була комусь корисна, Ви б не проминули нагоди цим похвалитися. Усі Ваші аргументи – це чистісіньке окозамилювання, характерне для суспільного ладу тих часів. Окозамилювання під впливом тодішнього виховання стало Вашою другою натурою. І цій другій натурі Ви даєте зелену вулицю у своїй останній книжці. За тих часів – 1990 рік – Соловецький Союз був ще в повній силі. Уже почався процес його розкладу, але він ще мав війська у Прибалтиці, у Східній Европі. Ви й гадки не мали, що цей колос от-от завалиться. І Ви діяли упевнено. Режим, з яким ви зв’язали свою кар’єру, був “несокрушим”. І органи того режиму натоді були несокрушимі. За часів, про які Ви згадуєте, в СССР, а надто в Україні, всі культурні процеси в державі пильно і невідступно простежувано з боку “стражів революції” – каґебістів. Усі творчі спілки, усі гуманітарні інститути обставлено мережею стукачів-сексотів, за цими закладами закріплено спеціялні відділи КҐБ, які “спрямовували” і ”корегували” діяльність опікуваних, зокрема через добір кадрів. Жодне кадрове призначення у цих закладах не могло відбутися без санкції КҐБ. Про всі наукові сесії та інші збори у стінах цих інститутів докладно інформовано “стражів революції”. Отже, про зміну української абетки, яка відбувалося на зборах Інституту мовознавства УССР, органи КҐБ мали бути поінформовані ще до початку зборів у Інституті. Це була конечна вимога тих часів, щоб, боронь Боже, не було проявів українського націоналізму. Але мало того, що “стражів” мали інформувати, мала бути їхня згода на всі ухвали Інституту, в тому числі і на зміну абетки. І цю згоду Ваша або нібито-Ваша ідея з боку КҐБ дістала. Це факт, без якого не могла б “освятитися вода” у Вашій ідеї. Націоналізму у Вашій ідеї не знайдено, навпаки, протягалася ідея спільної культури трьох братніх народів, і Ваш проект схвалено. Але Ви у своїх спогадах про цей факт ні гу-гу. Логіка фактів підсовєтської дійсности доводить, що Ви безпосередньо або через посередника мусіли інформувати про Вашу ідею органи КҐБ. Але Ваші спогади про це – ні слова. Ні слова не говорите Ви і про те, що Ваш виступ – виступ стороннього для Інституту мовознавства науковця, - так само мав бути санкціонований згори, про що мав бути телефон до директора Інституту Русанівського. Тільки за таких обставин був можливий Ваш виступ на сесії Інституту мовознавства. Чому Ви про це не згадуєте? Щоб приховати той факт, що Ваша ідея знайшла “зрозуміння” в українофобській політиці КПСС та її “вірного стражу” – КҐБ? Мабуть таки, так. Не виключено, що й сама ідея зміни абетки – це ініціятива тих же “стражів революції”. Звичайно, це лише здогад, бо фактів, щоб підперти цей здогад нема. Але те, що Ваша ідея мусіла дістати “добро” саме від “стражів” – факт незаперечний. Ви ж цей факт у своїх спогадах “заковтнули” і тим замилили очі історикам та історії. Але нарід, якому Ви замилюєте очі, давним давно дійшов висновку: “Крий, ховай погане, а воно ж таки гляне.” Тож і у Вашому випадку “глянуло”. При цій нагоді мушу зауважити, що будь-який спогад про культурну діяльність в Україні часів “дружби народів”, який не згадуватиме про невсипущий нагляд “стражів революції” за всіма проявами культури, на ділі буде нещирий замилюй-очі-спогад.