Грінченків дух і сила
01/23/2010 | Анатолій Венцковський
Є в Україні, у Києві, Інститут української мови. А в Дентоні, у Сполучених Штатах, живе українець — людина-університет, варта цілої нашої київської академічної установи. Учений на ймення Святослав Караванський.
Коли я, працюючи викладачем, рекомендував студентам найавторитетніші словники сучасної української мови, з-поміж перших неодмінно називав видання С.Караванського. Зазвичай питав, чи знає юнь, яким є активний словниковий запас пересічного мовця. Називають різні цифри: той каже — 10, той — 15 тисяч слів. Дивуються, почувши, що насправді лексикон нашого сучасника значно бідніший і становить, як правило, 3—5 тисяч активно вживаних лексичних одиниць...
Тоді я пропонував угадати, яким, на думку аудиторії, є корпус призначеного для масового користування „Російсько-українського словника складної лексики“ С.Караванського. І знову повз ціль! Якщо перше видання цього словника (К., 1998) містило 35 (цікавий збіг: 35 тисяч слів — це лексикон Франкової поезії), то друге, доповнене видання (Львів, 2006) — уже близько 40 тисяч слів, граматичних форм та ідіом.
Таж це не єдина лексикографічна праця С.Караванського!
Ґрунтовний „Практичний словник синонімів української мови“ за роки, що минули відтоді, як вийшло друком перше видання (К., 1993; близько 15 тисяч синонімічних рядів), збільшився на п’ять тисяч (!) синонімічних рядів: видання 2008 року (уже третє числом) має тих рядів 20 тисяч. Порівняймо з доробком двох академічних установ — Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні й Інституту української мови: укладений ними двотомний „Словник синонімів української мови“ (К., 2001) містить... 9.200 синонімічних рядів.
Перевага словника синонімів С.Караванського полягає й у наповненні його збірки оригінальним лексичним матеріалом.
Так, якщо в академічному словникові домінанту „Кухня“ ілюструють лише прямі лексичні відповідники (зокрема, куховарня, поварня, камбуз), то С.Караванський, крім буквальних еквівалентів, пропонує також метонімічно (меню, страви) і метафорично („політична кухня“: махінації, шахри-махри; „кухня виборів“: механіка) переосмислені. (Посилаємося на видання 2008 року.)
Щодо стрижневого слова „Крісло“, то інститутська праця подає банальний фотель та ще крісло-гойдалку, а словник С.Караванського фіксує, крім фотеля, поширені у щоденній загальнополітичній пресі образні відповідники — пост, посада, портфель.
Стаття „Вождь“ у колективному словникові містить поняття лідер, керманич, гегемон. Домінанти „Вождь“ (яка становить лексичний рудимент тоталітарної доби, коли мати на увазі ділянку політичних відносин, а не захопливі романи про індійців) у С.Караванського немає взагалі; натомість у словниковій статті „Лідер“, поряд із провідником, керівником і проводирем, є гостроцікаве і, на жаль, актуальне дотепер визначення — геронтократ. Хіба ж бракує нашій управлінській ієрархії людей учорашнього, ба більше, позавчорашнього дня?!
Отакі вони — тонкі, дотепні, а часом і вибухонебезпечні — синоніми від Святослава Караванського...
А ще ж є в ученого фундаментальний (обсягом понад тисячу сторінок енциклопедичного формату!) „Словник рим української мови“ (Львів, 2004) — поліфункціональне видання, яке, крім основного призначення (бути довідковим джерелом для пошуку рим), має орфографічний, орфоепічний (вимовний і наголосовий), фразеологічний профілі й може використовуватися як граматичний словник. Дібрано чоловічі, жіночі й дактилічні рими на основі оригінального (лінгвографічного) методу словникування лексичних одиниць, що дав змогу зафіксувати й чимало похідних форм.
Яку величезну користь можна мати з цього словника, показують приклади.
Візьмімо лише одну із п’ятьох родин рим, утворюваних наголошеним голосним звуком (НГЗ), — наприклад, родину „И“. Розгляньмо слова і граматичні форми, де кінцевий НГЗ [и] виступає в різноманітних звукосполученнях (котрим відповідають сформовані автором рубрики, або канали рим):
а) колодочкИ. Зафіксована словником форма називного-знахідного відмінків множини слова колодочка вияскравлює притаманну нашій мові акцентологічну тенденцію, коли одно-, дво-, три- і навіть чотирискладові іменники з наголошеною основою у граматичних формах однини (колОдочка, колОдочки, колОдочці тощо) демонструють перенесення наголосу на закінчення у множині (колодочкАм, колодочкАми, (у) колодочкАх). Наведений приклад має подвійний (не лише наголосовий, а й фразеологічний) ефект, бо С.Караванський додав стійкий зворот, у складі якого слова „колодочкИ“ вжито в потрібній (з погляду римотворчості) формі: вбиватися в колодочкИ (підростати; багатіти). Аналогічно: скалкИ (від „скАлка“) — розбитися на скалкИ;
б) кудИ. Приклади орфографічного характеру (казна-кудИ, бозна-кудИ) нагадують, що прислівники (і займенники) з компонентами казна-, бозна- (також хтозна-, чортзна-) пишуться через дефіс;
в) гараздИ. Фразеологічна ілюстрація („Нема біди, щоб не вийшли гараздИ“) відновлює автентичну форму прислів’я, яке часто-густо калькують, беручи за зразок російськомовний відповідник („Не было бы счастья, да несчастье помогло“);
г) крупИ. Ця граматична форма (на позначення очищених і подрібнених зерен злакових рослин) у нашій мові виразно переважає над формою однини (тож С.Караванський наводить приклад: гречані крупИ, а не гречана крупа);
ґ) лежИ: „Боже поможи, а сам не лежИ“. Прислів’я, варте уваги і як фразеологічний, і як граматичний, і як пунктуаційний феномен. Річ у тім, що апелювання до Господа (Бога) у висловах на зразок „Господи помилуй“, „(не) дай Господи“, „подай Господи“, „Боже борони“, „Боже поможи“, „крий Боже“ тощо звертанням не є й відокремлення не потребує.
Справді, римотворчість в інтерпретації С.Караванського вписано в якнайширший лінгвістичний контекст...
Словники добродія Святослава, анітрохи не перебільшуючи, слід визнати за унікальне явище в сучасній українській лексикографії.
Прикметно, що автор подбав і про науково-практичний (цілком доступний змiстом) коментар до своїх лексикографічних праць, підготувавши видання, потрібні кожному з нас: „Секрети української мови: Науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної української лексики“ (К., 1994; друге, розширене видання — К., 2009) і „Пошук українського слова, або Боротьба за національне „я“ (К., 2001).
Як повернути нашому слову питому виразність, силу і красу? Як запобігти пошесті калькування, тобто бездумному поширенню слів і зворотів, „здертих живцем“ із російськомовних зразків? Як навчити українців мислити по-українському, не вдаючися до прищепленого радянською імперією „язичія“?
Ці кардинальні питання С.Караванський ставить і розв’язує, користаючи з досвіду нашої класики (літературної і мовознавчої). Між іншим, пан Святослав нерідко висловлює лінгвістичні зауваги в лапідарній, дотепній, вишуканій віршованій формі: „Лікарський відшукавши хвощ, // Я прийду завтра, дощ не дощ... // Пуристе! Вуха не шорош! // Я прийду, „незважаючи на дощ“!“; „Хоч Клим з лихим зчепився магом, // Проте зберіг самоповагу... // Хто ж форми полюбля гібридні, // „Людську“ хай зберігає „гідність“!“; „Хлоп’я побігло за санками, // А дід йому: „Спитайся мами!“ // Не скаже він, хоч ти вмирай: // „У мами „дозволу спитай“!“
Аналізуючи сучасні усномовні й писані тексти, аж ніяк не бездоганні з огляду на добір лексики, мовознавець витворює силу авторських (завше природних, щиронаціональних) відповідників. Скажімо, знадобилося віддати по-нашому поняття „почвенник“ (представник близької до слов’янофілів течії в російській суспільній думці XIX ст.). Замість невиразного й незрозумілого (без удавання до мови-джерела) слова „ґрунтівець“ запропоновано семантично прозорий, образний еквівалент — опертий-на-ґрунт. (С.Караванський мотивує й потребу дефісного написання.) А скільки важить авторська добірка способів (їх понад двадцять), котрі допомагають якнайточніше передати нашою мовою російські активні дієприкметники теперішнього часу! Так, „разграничивающая линия“ — то лінія розмежування (спосіб: родовий відмінок іменника); „измышляющий“ — мастак вигадувати (іменник + інфінітив); „обязывающий кого“ — обов’язковий для кого (прикметник із прийменником „для“); „отмирающий“ — напіввідмерлий (активний дієприкметник минулого часу з компонентом „напів-“) тощо.
Новаторський досвід С.Караванського спонукає творчо ставитися до наявних у мові лексичних і граматичних моделей, навчає втілювати дух рідної мови в кожному індивідуально-авторському розв’язанні.
Відтоді як побачив світ „Пошук українського слова...“, минуло сім років, і автор дійшов висновку, що фахових порад читачам не досить, щоб змінити на краще мовну ситуацію в Україні. Як знавець історії нашої мови, С.Караванський розуміє: згубним наслідкам тривалого панування антиукраїнських засад у галузі масової комунікації, котра справляє потужний уплив на мовну свідомість мільйонів людей, треба протиставити, по-перше, глибоконаціональні й, по-друге, відмінні од звичних підходи. Тож учений-практик підготував неформальний підручник для редакторів: „До зір крізь терня, або Хочу бути редактором“ (Львів: БаК, 2008). Цією книжкою С.Караванський реалізує шляхетний намір — допомогти повернути питоме українське Слово у практику видавництв, редакцій газет і журналів, у живомовне спілкування — власне, повернути українське Слово українцям.
Як на мене, цілком зрозуміло, чому С.Караванський подає, сказати б, адресну лінгвістичну допомогу. Редактор (професіонал, а не ремісник) щонайменше нарівні з автором відповідає за мовну фактуру тексту. А що рівень загальної грамотності сучасного мовця (і автора зокрема) залишається... невисоким, то редактор (він же незрідка співавтор мимоволі) є гарантом належної якості писемного спілкування.
Утім (знаємо з досвіду), якість гарантовано не завжди й не скрізь. Що ж таке?
Спокутуючи гріхи підрадянського лихоліття, з його ганебною практикою примусового невживання „застарілих“ (тобто питомих, національно-специфічних) слів і зворотів, із запровадженням цілковито штучних (зокрема, калькованих) засобів вислову, теперішній редактор потребує не просто кваліфікованого порадника, а воїстину (пишу це слово, як і належить писати його по-українському, — через „ї“) енциклопедично освіченого знавця рідної мови. І такого знавця-навчителя маємо в особі Святослава Караванського.
Щодо оцінки твору взагалі і щодо оцінювання тексту зокрема важить комплекс критеріїв. Розгляньмо ж критерії С.Караванського — наставника редакторів, узагальнивши рекомендації книжки „До зір крізь терня...“.
1.Україноцентричність вислову, тобто беззастережне переважання національних, а не позичених лексико-граматичних засобів. Цю якість дає не лише відкидання кальок (через які найбільше потерпають сучасні тексти) і росіянізмів, а й доцільне вживання власномовного або вкоріненого в нашій мові відповідника (загал, гасло, творчий, сповнений чару) замість новомодного чужого („соціум“, „слоґан“, „креативний“, „гламурний“).
Варто наголосити: ідеться не про пуризм, а про почуття міри, оперте на знанні рідної мови. С.Караванський не заперечує неологізмів, виграшних з погляду лаконічності й образності (парадуватися — від слова „парад“ — замість словосполучення виставляти себе напоказ). Інша річ — надужиття запозичень, тобто підміна питомого чужим на догоду моді або вульгарному „інтелектуалізмові“. „...Іноземці? Лише у безвиході та із знаком якости!“ — закликає С.Караванський.
Стурбованість фахівця тим, що сучасні автори воліють писати „по-іноземному“, нехтуючи багатющі можливості нашої мови, підтверджує, зокрема, роман Н.Кушнєрової „Прірва для Езопа“ (К.: ПВП „Задруга“, 2005), узятий нами до прикладу з-поміж аналогічних слововжитком творів. У „Прірві...“ — безліч зворотів на кшталт: „Я спробую описати ... історію кохання, убивств та іншої людської мізерії ... щиросердно і herzzerreisend“ [як до контексту — „розпачливо“, з німецької. — А.В.] (с.9); „...Вона [Віра] була одягнута більш як недоречно для свого вранішнього jogging’y“ [„біг підтюпцем“ по-англійському. — А.В.] (с.49); „Вставали ми пізно і неспішно снідали, ... і нам здавалося, що ми повернулися додому, і те folie a troi [„кохання втрьох“ французькою мовою. — А.В.] ми всіляко плекали“ (с.140).
Мабуть, дехто з літераторів читає свій велемудрий доробок таки зі словником...
2. Природність вислову — це ознака живого мовлення, багатого на перлини фольклорної мудрості („Німий завинив, а горбатого повісили“; „Зрубаній голові байдуже за чубом“) і щедрого на образні новотвори, наприклад лексичні (отодішнювати — наближати до тодішніх обставин; навстіжний — відкритий усім вітрам; донедавній — відомий донедавна тощо).
Живому мовленню протистоять численні вороги, зокрема (в оцінці С.Караванського): а) „математично правильна калька“ („З іскри спалахне полум’я“ // пор.: „Вулкан вогню запалить іскра“; піддатися на умовляння // датися на підмову); б) канцелярський штамп (розвиваюче навчання // цілком досить: навчання); в) сконструйованi горе-лексикографами безживні „слова-роботи“ (землероб // хлібороб; почергово // по черзі; провадження // судочинство); г) „вуходерні звороти“ (ніхто з оточуючих // жодна душа навколо; як би не було важко // хай як важко); ґ) „язиколомні форми“ (млявотриваючий // млявий на прояви; деміфологізуючий // міфоборчий) та інші „новоспечені лексичні мастодонти“, які „унезграбнюють мову“.
Позбавленою природності (мертвою) є й така мова, яка — без уваги на причину — обмежує себе в доборі засобів, уодноманітнюючи й примітивізуючи оповідь. Красномовний приклад — лексичний паразит жорсткий (жорстко) як буквальний відповідник російського слова „жесткий“ („жестко“). У слушності висновків С.Караванського, котрий зауважив безпідставне розширення семантичного поля жорсткості, пересвідчуємося, розгорнувши повість С.Антонишин „Ображена трава“ (Львів: Каменяр, 2007). Одне слово (хай яке воно містке) не може і не мусить заступати сили контекстуальних розв’язань: „Навіть у примарному світлі від блакитного торшера вона [Софія] здалася Максимові жорстко (треба: різко) окресленою, просто-таки вирізьбленою із холодного простору“ (с.20); „Вибирай!“ — сказав по-дитячому жорстко і вперто“ (треба: „... сказав по-дитячому вперто, з притиском“), с.52; „ —...Хочеш заявити? Давай!.. [Ну ж бо! — А.В.] — З тюрми виходять, Оресте... — сказала жорстко“ (треба: гостро), с.54; „Нічого ви не мусите!“ — жорстко (треба: неделікатно; нетолерантно; знехтувавши правила пристойності) перебила Софія“ (с.79).
3. Милозвучність вислову передбачає легкомовність, уникання у фразі скупчень повторюваних складів та збіжних формою більших за склад фрагментів, гармонійне поєднання голосних і приголосних звуків тощо. (Недарма ж С.Караванський твердить про поетичний хист у кожному, хто є редактором від Бога.)
Невичерпні можливості вищої мовної математики (так дослідник образно величає ритмомелодику) якнайпереконливіше розкривають віддані по-нашому усталені звороти, зокрема ідіоми (на муху з обухом, а не з гармати по горобцях), прислів’я та приказки („Крук крукові ока не видере“, а не „Ворон ворону ока не виклює“; „Сто баб — сто рад, а дитя без пупа“ замість штучного „У семи няньок дитя без ока“) тощо.
Не виправлені редактором елементарні (і разом найтиповіші) приклади зневаженої милозвучності містить збірка оповідань М.Соколян „Цурпалки“ (К.: Смолоскип, 2003), зокрема: а) фрагментарне „підхоплення“ наслідком калькування („на схилі літ“, с.37// на заході років); б) лексемно-фрагментарне „підхоплення“ через невживання синонімічного замінника („Ми мимоволі [треба: несамохіть; ненароком] стаємо сурогатними матерями для чужих ідей...“, с.77); в) калькований прийменниково-префіксальний збіг („ухилявся від відповіді“, с.62 // уникав відповіді); г) префіксально-прийменникове „закання“ („Пан Бурштинів був заледве не втричі старший за мене“, с.59) // „...від мене“); ґ) без потреби вжита анафора (ко... ко...), ще й обтяжена збігом із серединним фрагментом сусіднього слова („Коли король нарешті сконав, всі дуже сумували“, с.38) // „Коли монарх нарешті започив, усі дуже сумували“).
Якщо не до ладу повторюваний (тобто позбавлений стилістичної мотивації) фрагмент репрезентує корінь споріднених слів, немилозвучність набирає форми тавтології: „вірити в неймовірну (треба: надзвичайну; виняткову) здатність передбачати її [смерті] наближення“ (с.107).
Тавтологічність псує цілий текст, нашпигований висловами, до яких автор виявляє надмірну „прихильність“. Так, персонажі повісті С.Антонишин „Ображена трава“ (твору дивовижних — „жорстких“, тобто крутих, — лексичних самообмежень) стенають плечима на с.11, 22, 26, 49, 61, 64, 67, 85, 94; знизують плечима — на с.15, 27, 49 (тут і знизують, і стенають разом), 53, 56, 78, 108; поводять плечима — на с.31, 47... Невже бракує слів, щоб відобразити подив, розгубленість чи сум’яття?..
4. Ощадливiсть вислову — це критерій, який означає вимогу передавати потрібний зміст мінімальними мовними засобами: а) на рівні слова — відповідником із меншою кількістю знаків (нестрим замість „нестримності“; човнастий, а не „човноподібний“; вістити, а не „передвіщати“; торік замість „минулоріч“); б) на рівні словосполучення — якомога коротшим зворотом (забивати дух, а не „перехоплювати подих“; засвідчити повагу, а не тавтологічно „віддати данину поваги“; звільнити з посади замість канцеляризму „звільнити з обійманої посади“) або й лексичним еквівалентом (осоння // „освітлена сонцем сторона“; загрожений // „той, що перебуває під загрозою“; здитиніти // „впасти в дитинство“); в) на рівні речення — формулюванням без зайвих (повнозначних і службових) складників („Уяви собі!“ // „Можеш не сумніватися!“).
С.Караванський обстоює безперечну виразність притаманного автентичній українській мові лаконізму.
Чи зважають на цю якість сучасні літератори?
У прозовій збірці Л.Гонтарук „Млин“ (Тернопіль: Джура, 2009) неекономні розв’язки мають типовий (як на сьогоднішнього мовця взагалі) характер: „яким чином“, с.15 (треба: як); „в ранковий час“, с.21 (зрання); „в районі дванадцятої години“, с.77 (близько дванадцятої); „як ні в чому не бувало“, с.141 (ніби ніде нічого); „у зворотному напрямку“, с.201 (навспак); „з тих пір, як“, с.211 (відколи).
Є в текстах Л.Гонтарук і зразки мовної ощадливості (на жаль, поодинокі): серцюватий (а не „серцеподібний“), с.60; охочий (замість „бажаючий“), с.74; йому смакували гриби (а не „він насолоджувався грибами“), с.95.
Розглянуті чотири критерії редакторського оцінювання тексту, які випливають із порад і рекомендацій С.Караванського, фактично становлять один рясногранний (узагальнений) погляд на твір. Бо й справді: україноцентричність будь-якої публікації є наслідком утіленої в ній природності вислову; милозвучність являє собою зовнішню форму природності, а ощадливiсть — то спосіб реалізації милозвучності. Цілком ясна й доступна співзалежність, — а як же важко її забезпечити (авторові) й опанувати (редактору)! „...Вдаривши лихом об землю, берімось до праці“, — не радить, а вимагає С.Караванський.
Працюємо, високошановний метре, маючи Вас за взірець.
Від М.-І.: Матеріял передруковано з газети "Літературна Україна", що вийшла з друку 24 грудня 2009 року.
Коли я, працюючи викладачем, рекомендував студентам найавторитетніші словники сучасної української мови, з-поміж перших неодмінно називав видання С.Караванського. Зазвичай питав, чи знає юнь, яким є активний словниковий запас пересічного мовця. Називають різні цифри: той каже — 10, той — 15 тисяч слів. Дивуються, почувши, що насправді лексикон нашого сучасника значно бідніший і становить, як правило, 3—5 тисяч активно вживаних лексичних одиниць...
Тоді я пропонував угадати, яким, на думку аудиторії, є корпус призначеного для масового користування „Російсько-українського словника складної лексики“ С.Караванського. І знову повз ціль! Якщо перше видання цього словника (К., 1998) містило 35 (цікавий збіг: 35 тисяч слів — це лексикон Франкової поезії), то друге, доповнене видання (Львів, 2006) — уже близько 40 тисяч слів, граматичних форм та ідіом.
Таж це не єдина лексикографічна праця С.Караванського!
Ґрунтовний „Практичний словник синонімів української мови“ за роки, що минули відтоді, як вийшло друком перше видання (К., 1993; близько 15 тисяч синонімічних рядів), збільшився на п’ять тисяч (!) синонімічних рядів: видання 2008 року (уже третє числом) має тих рядів 20 тисяч. Порівняймо з доробком двох академічних установ — Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні й Інституту української мови: укладений ними двотомний „Словник синонімів української мови“ (К., 2001) містить... 9.200 синонімічних рядів.
Перевага словника синонімів С.Караванського полягає й у наповненні його збірки оригінальним лексичним матеріалом.
Так, якщо в академічному словникові домінанту „Кухня“ ілюструють лише прямі лексичні відповідники (зокрема, куховарня, поварня, камбуз), то С.Караванський, крім буквальних еквівалентів, пропонує також метонімічно (меню, страви) і метафорично („політична кухня“: махінації, шахри-махри; „кухня виборів“: механіка) переосмислені. (Посилаємося на видання 2008 року.)
Щодо стрижневого слова „Крісло“, то інститутська праця подає банальний фотель та ще крісло-гойдалку, а словник С.Караванського фіксує, крім фотеля, поширені у щоденній загальнополітичній пресі образні відповідники — пост, посада, портфель.
Стаття „Вождь“ у колективному словникові містить поняття лідер, керманич, гегемон. Домінанти „Вождь“ (яка становить лексичний рудимент тоталітарної доби, коли мати на увазі ділянку політичних відносин, а не захопливі романи про індійців) у С.Караванського немає взагалі; натомість у словниковій статті „Лідер“, поряд із провідником, керівником і проводирем, є гостроцікаве і, на жаль, актуальне дотепер визначення — геронтократ. Хіба ж бракує нашій управлінській ієрархії людей учорашнього, ба більше, позавчорашнього дня?!
Отакі вони — тонкі, дотепні, а часом і вибухонебезпечні — синоніми від Святослава Караванського...
А ще ж є в ученого фундаментальний (обсягом понад тисячу сторінок енциклопедичного формату!) „Словник рим української мови“ (Львів, 2004) — поліфункціональне видання, яке, крім основного призначення (бути довідковим джерелом для пошуку рим), має орфографічний, орфоепічний (вимовний і наголосовий), фразеологічний профілі й може використовуватися як граматичний словник. Дібрано чоловічі, жіночі й дактилічні рими на основі оригінального (лінгвографічного) методу словникування лексичних одиниць, що дав змогу зафіксувати й чимало похідних форм.
Яку величезну користь можна мати з цього словника, показують приклади.
Візьмімо лише одну із п’ятьох родин рим, утворюваних наголошеним голосним звуком (НГЗ), — наприклад, родину „И“. Розгляньмо слова і граматичні форми, де кінцевий НГЗ [и] виступає в різноманітних звукосполученнях (котрим відповідають сформовані автором рубрики, або канали рим):
а) колодочкИ. Зафіксована словником форма називного-знахідного відмінків множини слова колодочка вияскравлює притаманну нашій мові акцентологічну тенденцію, коли одно-, дво-, три- і навіть чотирискладові іменники з наголошеною основою у граматичних формах однини (колОдочка, колОдочки, колОдочці тощо) демонструють перенесення наголосу на закінчення у множині (колодочкАм, колодочкАми, (у) колодочкАх). Наведений приклад має подвійний (не лише наголосовий, а й фразеологічний) ефект, бо С.Караванський додав стійкий зворот, у складі якого слова „колодочкИ“ вжито в потрібній (з погляду римотворчості) формі: вбиватися в колодочкИ (підростати; багатіти). Аналогічно: скалкИ (від „скАлка“) — розбитися на скалкИ;
б) кудИ. Приклади орфографічного характеру (казна-кудИ, бозна-кудИ) нагадують, що прислівники (і займенники) з компонентами казна-, бозна- (також хтозна-, чортзна-) пишуться через дефіс;
в) гараздИ. Фразеологічна ілюстрація („Нема біди, щоб не вийшли гараздИ“) відновлює автентичну форму прислів’я, яке часто-густо калькують, беручи за зразок російськомовний відповідник („Не было бы счастья, да несчастье помогло“);
г) крупИ. Ця граматична форма (на позначення очищених і подрібнених зерен злакових рослин) у нашій мові виразно переважає над формою однини (тож С.Караванський наводить приклад: гречані крупИ, а не гречана крупа);
ґ) лежИ: „Боже поможи, а сам не лежИ“. Прислів’я, варте уваги і як фразеологічний, і як граматичний, і як пунктуаційний феномен. Річ у тім, що апелювання до Господа (Бога) у висловах на зразок „Господи помилуй“, „(не) дай Господи“, „подай Господи“, „Боже борони“, „Боже поможи“, „крий Боже“ тощо звертанням не є й відокремлення не потребує.
Справді, римотворчість в інтерпретації С.Караванського вписано в якнайширший лінгвістичний контекст...
Словники добродія Святослава, анітрохи не перебільшуючи, слід визнати за унікальне явище в сучасній українській лексикографії.
Прикметно, що автор подбав і про науково-практичний (цілком доступний змiстом) коментар до своїх лексикографічних праць, підготувавши видання, потрібні кожному з нас: „Секрети української мови: Науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної української лексики“ (К., 1994; друге, розширене видання — К., 2009) і „Пошук українського слова, або Боротьба за національне „я“ (К., 2001).
Як повернути нашому слову питому виразність, силу і красу? Як запобігти пошесті калькування, тобто бездумному поширенню слів і зворотів, „здертих живцем“ із російськомовних зразків? Як навчити українців мислити по-українському, не вдаючися до прищепленого радянською імперією „язичія“?
Ці кардинальні питання С.Караванський ставить і розв’язує, користаючи з досвіду нашої класики (літературної і мовознавчої). Між іншим, пан Святослав нерідко висловлює лінгвістичні зауваги в лапідарній, дотепній, вишуканій віршованій формі: „Лікарський відшукавши хвощ, // Я прийду завтра, дощ не дощ... // Пуристе! Вуха не шорош! // Я прийду, „незважаючи на дощ“!“; „Хоч Клим з лихим зчепився магом, // Проте зберіг самоповагу... // Хто ж форми полюбля гібридні, // „Людську“ хай зберігає „гідність“!“; „Хлоп’я побігло за санками, // А дід йому: „Спитайся мами!“ // Не скаже він, хоч ти вмирай: // „У мами „дозволу спитай“!“
Аналізуючи сучасні усномовні й писані тексти, аж ніяк не бездоганні з огляду на добір лексики, мовознавець витворює силу авторських (завше природних, щиронаціональних) відповідників. Скажімо, знадобилося віддати по-нашому поняття „почвенник“ (представник близької до слов’янофілів течії в російській суспільній думці XIX ст.). Замість невиразного й незрозумілого (без удавання до мови-джерела) слова „ґрунтівець“ запропоновано семантично прозорий, образний еквівалент — опертий-на-ґрунт. (С.Караванський мотивує й потребу дефісного написання.) А скільки важить авторська добірка способів (їх понад двадцять), котрі допомагають якнайточніше передати нашою мовою російські активні дієприкметники теперішнього часу! Так, „разграничивающая линия“ — то лінія розмежування (спосіб: родовий відмінок іменника); „измышляющий“ — мастак вигадувати (іменник + інфінітив); „обязывающий кого“ — обов’язковий для кого (прикметник із прийменником „для“); „отмирающий“ — напіввідмерлий (активний дієприкметник минулого часу з компонентом „напів-“) тощо.
Новаторський досвід С.Караванського спонукає творчо ставитися до наявних у мові лексичних і граматичних моделей, навчає втілювати дух рідної мови в кожному індивідуально-авторському розв’язанні.
Відтоді як побачив світ „Пошук українського слова...“, минуло сім років, і автор дійшов висновку, що фахових порад читачам не досить, щоб змінити на краще мовну ситуацію в Україні. Як знавець історії нашої мови, С.Караванський розуміє: згубним наслідкам тривалого панування антиукраїнських засад у галузі масової комунікації, котра справляє потужний уплив на мовну свідомість мільйонів людей, треба протиставити, по-перше, глибоконаціональні й, по-друге, відмінні од звичних підходи. Тож учений-практик підготував неформальний підручник для редакторів: „До зір крізь терня, або Хочу бути редактором“ (Львів: БаК, 2008). Цією книжкою С.Караванський реалізує шляхетний намір — допомогти повернути питоме українське Слово у практику видавництв, редакцій газет і журналів, у живомовне спілкування — власне, повернути українське Слово українцям.
Як на мене, цілком зрозуміло, чому С.Караванський подає, сказати б, адресну лінгвістичну допомогу. Редактор (професіонал, а не ремісник) щонайменше нарівні з автором відповідає за мовну фактуру тексту. А що рівень загальної грамотності сучасного мовця (і автора зокрема) залишається... невисоким, то редактор (він же незрідка співавтор мимоволі) є гарантом належної якості писемного спілкування.
Утім (знаємо з досвіду), якість гарантовано не завжди й не скрізь. Що ж таке?
Спокутуючи гріхи підрадянського лихоліття, з його ганебною практикою примусового невживання „застарілих“ (тобто питомих, національно-специфічних) слів і зворотів, із запровадженням цілковито штучних (зокрема, калькованих) засобів вислову, теперішній редактор потребує не просто кваліфікованого порадника, а воїстину (пишу це слово, як і належить писати його по-українському, — через „ї“) енциклопедично освіченого знавця рідної мови. І такого знавця-навчителя маємо в особі Святослава Караванського.
Щодо оцінки твору взагалі і щодо оцінювання тексту зокрема важить комплекс критеріїв. Розгляньмо ж критерії С.Караванського — наставника редакторів, узагальнивши рекомендації книжки „До зір крізь терня...“.
1.Україноцентричність вислову, тобто беззастережне переважання національних, а не позичених лексико-граматичних засобів. Цю якість дає не лише відкидання кальок (через які найбільше потерпають сучасні тексти) і росіянізмів, а й доцільне вживання власномовного або вкоріненого в нашій мові відповідника (загал, гасло, творчий, сповнений чару) замість новомодного чужого („соціум“, „слоґан“, „креативний“, „гламурний“).
Варто наголосити: ідеться не про пуризм, а про почуття міри, оперте на знанні рідної мови. С.Караванський не заперечує неологізмів, виграшних з погляду лаконічності й образності (парадуватися — від слова „парад“ — замість словосполучення виставляти себе напоказ). Інша річ — надужиття запозичень, тобто підміна питомого чужим на догоду моді або вульгарному „інтелектуалізмові“. „...Іноземці? Лише у безвиході та із знаком якости!“ — закликає С.Караванський.
Стурбованість фахівця тим, що сучасні автори воліють писати „по-іноземному“, нехтуючи багатющі можливості нашої мови, підтверджує, зокрема, роман Н.Кушнєрової „Прірва для Езопа“ (К.: ПВП „Задруга“, 2005), узятий нами до прикладу з-поміж аналогічних слововжитком творів. У „Прірві...“ — безліч зворотів на кшталт: „Я спробую описати ... історію кохання, убивств та іншої людської мізерії ... щиросердно і herzzerreisend“ [як до контексту — „розпачливо“, з німецької. — А.В.] (с.9); „...Вона [Віра] була одягнута більш як недоречно для свого вранішнього jogging’y“ [„біг підтюпцем“ по-англійському. — А.В.] (с.49); „Вставали ми пізно і неспішно снідали, ... і нам здавалося, що ми повернулися додому, і те folie a troi [„кохання втрьох“ французькою мовою. — А.В.] ми всіляко плекали“ (с.140).
Мабуть, дехто з літераторів читає свій велемудрий доробок таки зі словником...
2. Природність вислову — це ознака живого мовлення, багатого на перлини фольклорної мудрості („Німий завинив, а горбатого повісили“; „Зрубаній голові байдуже за чубом“) і щедрого на образні новотвори, наприклад лексичні (отодішнювати — наближати до тодішніх обставин; навстіжний — відкритий усім вітрам; донедавній — відомий донедавна тощо).
Живому мовленню протистоять численні вороги, зокрема (в оцінці С.Караванського): а) „математично правильна калька“ („З іскри спалахне полум’я“ // пор.: „Вулкан вогню запалить іскра“; піддатися на умовляння // датися на підмову); б) канцелярський штамп (розвиваюче навчання // цілком досить: навчання); в) сконструйованi горе-лексикографами безживні „слова-роботи“ (землероб // хлібороб; почергово // по черзі; провадження // судочинство); г) „вуходерні звороти“ (ніхто з оточуючих // жодна душа навколо; як би не було важко // хай як важко); ґ) „язиколомні форми“ (млявотриваючий // млявий на прояви; деміфологізуючий // міфоборчий) та інші „новоспечені лексичні мастодонти“, які „унезграбнюють мову“.
Позбавленою природності (мертвою) є й така мова, яка — без уваги на причину — обмежує себе в доборі засобів, уодноманітнюючи й примітивізуючи оповідь. Красномовний приклад — лексичний паразит жорсткий (жорстко) як буквальний відповідник російського слова „жесткий“ („жестко“). У слушності висновків С.Караванського, котрий зауважив безпідставне розширення семантичного поля жорсткості, пересвідчуємося, розгорнувши повість С.Антонишин „Ображена трава“ (Львів: Каменяр, 2007). Одне слово (хай яке воно містке) не може і не мусить заступати сили контекстуальних розв’язань: „Навіть у примарному світлі від блакитного торшера вона [Софія] здалася Максимові жорстко (треба: різко) окресленою, просто-таки вирізьбленою із холодного простору“ (с.20); „Вибирай!“ — сказав по-дитячому жорстко і вперто“ (треба: „... сказав по-дитячому вперто, з притиском“), с.52; „ —...Хочеш заявити? Давай!.. [Ну ж бо! — А.В.] — З тюрми виходять, Оресте... — сказала жорстко“ (треба: гостро), с.54; „Нічого ви не мусите!“ — жорстко (треба: неделікатно; нетолерантно; знехтувавши правила пристойності) перебила Софія“ (с.79).
3. Милозвучність вислову передбачає легкомовність, уникання у фразі скупчень повторюваних складів та збіжних формою більших за склад фрагментів, гармонійне поєднання голосних і приголосних звуків тощо. (Недарма ж С.Караванський твердить про поетичний хист у кожному, хто є редактором від Бога.)
Невичерпні можливості вищої мовної математики (так дослідник образно величає ритмомелодику) якнайпереконливіше розкривають віддані по-нашому усталені звороти, зокрема ідіоми (на муху з обухом, а не з гармати по горобцях), прислів’я та приказки („Крук крукові ока не видере“, а не „Ворон ворону ока не виклює“; „Сто баб — сто рад, а дитя без пупа“ замість штучного „У семи няньок дитя без ока“) тощо.
Не виправлені редактором елементарні (і разом найтиповіші) приклади зневаженої милозвучності містить збірка оповідань М.Соколян „Цурпалки“ (К.: Смолоскип, 2003), зокрема: а) фрагментарне „підхоплення“ наслідком калькування („на схилі літ“, с.37// на заході років); б) лексемно-фрагментарне „підхоплення“ через невживання синонімічного замінника („Ми мимоволі [треба: несамохіть; ненароком] стаємо сурогатними матерями для чужих ідей...“, с.77); в) калькований прийменниково-префіксальний збіг („ухилявся від відповіді“, с.62 // уникав відповіді); г) префіксально-прийменникове „закання“ („Пан Бурштинів був заледве не втричі старший за мене“, с.59) // „...від мене“); ґ) без потреби вжита анафора (ко... ко...), ще й обтяжена збігом із серединним фрагментом сусіднього слова („Коли король нарешті сконав, всі дуже сумували“, с.38) // „Коли монарх нарешті започив, усі дуже сумували“).
Якщо не до ладу повторюваний (тобто позбавлений стилістичної мотивації) фрагмент репрезентує корінь споріднених слів, немилозвучність набирає форми тавтології: „вірити в неймовірну (треба: надзвичайну; виняткову) здатність передбачати її [смерті] наближення“ (с.107).
Тавтологічність псує цілий текст, нашпигований висловами, до яких автор виявляє надмірну „прихильність“. Так, персонажі повісті С.Антонишин „Ображена трава“ (твору дивовижних — „жорстких“, тобто крутих, — лексичних самообмежень) стенають плечима на с.11, 22, 26, 49, 61, 64, 67, 85, 94; знизують плечима — на с.15, 27, 49 (тут і знизують, і стенають разом), 53, 56, 78, 108; поводять плечима — на с.31, 47... Невже бракує слів, щоб відобразити подив, розгубленість чи сум’яття?..
4. Ощадливiсть вислову — це критерій, який означає вимогу передавати потрібний зміст мінімальними мовними засобами: а) на рівні слова — відповідником із меншою кількістю знаків (нестрим замість „нестримності“; човнастий, а не „човноподібний“; вістити, а не „передвіщати“; торік замість „минулоріч“); б) на рівні словосполучення — якомога коротшим зворотом (забивати дух, а не „перехоплювати подих“; засвідчити повагу, а не тавтологічно „віддати данину поваги“; звільнити з посади замість канцеляризму „звільнити з обійманої посади“) або й лексичним еквівалентом (осоння // „освітлена сонцем сторона“; загрожений // „той, що перебуває під загрозою“; здитиніти // „впасти в дитинство“); в) на рівні речення — формулюванням без зайвих (повнозначних і службових) складників („Уяви собі!“ // „Можеш не сумніватися!“).
С.Караванський обстоює безперечну виразність притаманного автентичній українській мові лаконізму.
Чи зважають на цю якість сучасні літератори?
У прозовій збірці Л.Гонтарук „Млин“ (Тернопіль: Джура, 2009) неекономні розв’язки мають типовий (як на сьогоднішнього мовця взагалі) характер: „яким чином“, с.15 (треба: як); „в ранковий час“, с.21 (зрання); „в районі дванадцятої години“, с.77 (близько дванадцятої); „як ні в чому не бувало“, с.141 (ніби ніде нічого); „у зворотному напрямку“, с.201 (навспак); „з тих пір, як“, с.211 (відколи).
Є в текстах Л.Гонтарук і зразки мовної ощадливості (на жаль, поодинокі): серцюватий (а не „серцеподібний“), с.60; охочий (замість „бажаючий“), с.74; йому смакували гриби (а не „він насолоджувався грибами“), с.95.
Розглянуті чотири критерії редакторського оцінювання тексту, які випливають із порад і рекомендацій С.Караванського, фактично становлять один рясногранний (узагальнений) погляд на твір. Бо й справді: україноцентричність будь-якої публікації є наслідком утіленої в ній природності вислову; милозвучність являє собою зовнішню форму природності, а ощадливiсть — то спосіб реалізації милозвучності. Цілком ясна й доступна співзалежність, — а як же важко її забезпечити (авторові) й опанувати (редактору)! „...Вдаривши лихом об землю, берімось до праці“, — не радить, а вимагає С.Караванський.
Працюємо, високошановний метре, маючи Вас за взірець.
Від М.-І.: Матеріял передруковано з газети "Літературна Україна", що вийшла з друку 24 грудня 2009 року.