Запрошуємо до розмови: Чекаючи на співрозмовника
02/14/2010 | Святослав Караванський
Святослав Караванський
ЧЕКАЮЧИ НА СПІВРОЗМОВНИКА
Затим що запрошена до розмови сівбесідниця ще не відгукнулася, роблю деялі вияснення. Річ у тім, що читачі “Майдану” у своїх коментарях наводять аргументи, до яких може вдатися і проф. Сербенська. Почну з помилки. Словники, що відбивають українську мову ХІХ ст. – Грінченка (Наддніпрянщина), Желехівського (Галичина) та Андрусишина (Канада) - наводять тільки одну форму: помилка. Поява помилки в нашій мові та словниках – це наслідок деградації української мови під впливом окупаційної двомовности. Тому у серйозному дослідженні про нашу мову ця форма не може фігурувати. Ця форма – покруч, за “світлого минулого” підхоплена зливачами мов. Якщо толерувати помилку, то завтра треба толерувати разницю [яка разниця?], калідор, та іншу “лексику” з репертуару Тарапуньки. Для утвердження помилки наведу цілу групу українських слів, що починаються з прийменника-прироста по-: похибка ............ по- + корінь дієслова + кінціка –ка. покритка ............ по- + корінь дієслова + кінціка –ка. поступка ............ по- + корінь дієслова + кінціка – ка. пошивка ............ по- + корінь дієслова + кінціка – ка. поглумка ............ по- + корінь дієслова + кінціка – ка. подушка (Грінченко, Желехівський, Андрусишин); в “академіків”: подушка (!!!) побілка (Грінченко) ............ по- + корінь дієслова + кінціка – ка. поварка (Грінченко) = полоник ............ по- + корінь дієслова + кінціка – ка. Гадаю, що цих прикладів досить, щоб реабілітувати помилку та відкинути помилку. Що треба тут підкреслити? 1. Що ці всі слова мають дактилічний наголос (дуже популярний у нас): решето, колесо, іграшка, бульбашка, колія, писанка, мовчанка, коловорот, тиснява, тріскотнява (“в академіків”): тріскотнява (!!!); 2. Що ці всі слова творено від прийменника по- + корінь дієслова + кінцівка –ка. Але нема правил без винятків, які здебільшого вимагає милозвучність: погудка, хоч у Желехівського: погудка. Додам що форми з початковим по-, творені не за цією моделлю мають жіночий наголос: повійка, погодка. Але й тут є винятки: подруга і, можливо, подушка. Про що свідчить цей огляд? Про те, що орієнтуватися і покликатися на словники, видані кишеньковими академіками, треба дуже обережно. Там закладено міни повільної дії під нашу мову. І ці міни збивають з пантелику молоде покоління. Маємо розум – думаймо, а не наслідуймо титулованих невігласів. Пару слів про учительку та виховательку. Коли з’явилися в Україні вчителі, то в україномовних середовищах, це слово наголошувано на закінченні: вчителі. Це була наша модель творення множини: дід → діди, тато → тати (в “академіків” тати), хата → хати. Коли з’явилися й учительки, то українці відміняли їх за традиційною моделлю, тим паче, що існував прецедент: жінка → жінки, гілка → гілки, зірка → зірки. Отже, вчителька → вчительки. Це трапилося, найвірогідніше у ХІХ ст.: українську мову в українських середовищах практикували українці, які не знали інших мов та інших моделей відмінювання слів. І коли слова вчитель і вчителька міцно зайшли до лексикону тодішніх україномовних середовищ, то слова любитель, житель там просто не вживалися. На жителя казали житець. Любителів у цих середовищах практично не було, а коли були, то звалися аматорами (польський вплив). Щодо приятеля, то живомовна практика засвідчує множину, як приятелі: товариш → товариші, приятель → приятелі. У ХХ ст. до україномовних середовищ Наддніпрянщини стали приєднуватися люди, виховані на російській культурі в сім’ях або у російських школах, але під дією обставин змушені українізуватися. Звільнитися цілком від впливу рідної або доданої неукраїнської мови їм було важко. І вони разом з новою лексикою, яка збагачувала нашу мову, вносили і засвоєні змалку моделі відмінювання. Якби любитель міцно зайшов до україномовних середовищ у ХІХ ст., то немає жодного сумніву, що множина виглядала б так само, як учителі: любителі. Але внесені згаданими украінцамі до нашої мови слова, так і закріпилися у нас із російськими наголосами. Щодо слів душитель, мучитель, то у множині їх треба записувати у словниках з двома наголосами: душителі, мучителі. Щодо слів вихователь, визволитель, то тут діє мовний смак. Наша модель дід → діди, постала, коли слова не були задовгі, і вона “працює” добре з одно-, дво-, і трискладовими словами. Коли складів стає більше, то наголос на останньому (четвертому, п’ятому) складі мовний смак не схвалює:невіглас → невігласи, а не невігласи. паляниця → паляниці, а не паляниці, тоді як пшениця → пшениці.
Така модель починається вже на трискладових, а часом і на двоскладових запозичених словах, де можливі обидві моделі. Процес закріплення морфологічних моделей – дуже складний. Нам дивним буде множина від українка → українки. А для галицької діяспори в Америці – це не диво. На одній імпрезі, де я був присутній, виступала пані Чайківська (не ЧайкІвська і не ЧайкОвська, а ЧАйківська) від Союзу Українок. Це правдивий український наголос, збережений у довоєнній Галичині і забутий на Сході, а тепер і на Заході. Досовєтський галицький варіянт української мови має дві риси щодо наголосів: 1. полонізми: телефон, апарат, у Лондоні, у Мюнхені; 2. наголоси матірньої української мови: свідомо від свідомий (як дешево від дешевий), поверхня, поведінка, бажання, Чайківський від Чайківка (як Іванівський від Іванівка), українки від українка.* * *
Наша мова після століть окупацій сьогодні ще не вироблена. Але виробляти її на підставі лінгвоцидних словників “світлого минулого” – це невдячне завдання. Ці словники треба переглянути під українським кутом зору. Не зробивши цього – втратимо мову.
Відповіді
2010.02.14 | colt
Найбільша проблема української мови
в тому, що нею не можливо користуватись як вузькоспеціалізованим професіоналам, науковцям, так і в повсякденному житті в наш високотехнологічний вік за банальною причиною: в мові, що фактично зупинила свій розвиток в першій половині 20-го сторіччя, просто не існує слів що ними могли користатись ті ж електрики, залізничники, системні адміністратори, продавці, футбольні коментатори, домогосподарка з усіма телевізорами, прасками, пральними машинами і т.д.2010.02.15 | Сергій Вакуленко
Re: Найбільша проблема української мови
colt пише:> в мові, що фактично зупинила свій розвиток в першій половині 20-го сторіччя, просто не існує слів що ними могли користатись ті ж електрики, залізничники, системні адміністратори, продавці, футбольні коментатори, домогосподарка з усіма телевізорами, прасками, пральними машинами і т.д.
Якщо Ви тих слів не знаєте, це не означає, що їх нема. Цікавіше питання: чому люди їх не знають, а коли десь на ті слова натрапляють, то вважають їх за якісь "несправжні"?
Ключик, мабуть, лежить усе-таки в системі освіти та в державному апараті, який мав би дотепер уже стати україномовним... Я, наприклад, не розумію, як можна було не домогтися за 18 років повсюдного вживання української мови у війську.
Хоча вже спостерігається й протилежний процес: у галузі адміністрації, приміром, багато російськомовних у Харкові вже не знають російських слів на позначення українських реалій, як-от "територіяльна громада" чи "самоврядування".
2010.02.15 | colt
Re: Найбільша проблема української мови
>Якщо Ви тих слів не знаєте, це не означає, що їх нема. Цікавіше питання: чому люди їх не знають, а коли десь на ті слова натрапляють, то вважають їх за якісь "несправжні"?Перекладіть українською будь ласка:
1. Download files
2. Diesel locomotive
Назвіть екіпаж українського танку, наприклад Т-64
2010.02.15 | Сергій Вакуленко
Re: Найбільша проблема української мови
colt пише:> Перекладіть українською будь ласка:
Невже Ви думаєте, що ці пробеми є тільки в українській мові?
> 1. Download files
Портуґальською, приміром, це називається "fazer o download dos ficheiros", тобто "зробити даунлоуд". У Бразілії — "baixar os arquivos". Коли я вжив другий вираз у листі до портуґальського приятеля, той був сильно вражений. Зовсім нещодавно в Портуґалії почали вживати в цьому значенні дієслова "gravar" i "transferir".
По-українському дехто каже "завантажити файли", я волію казати просто "записати". Оті "файли", до речі, теж не всіма мовами перекладають. Приміром, італійці вживають file, та й годі. Якщо не помиляюся. росіяни так само мають файл, хоча вже хто-хто, а вони не можуть нарікати на зупинку розвитку своєї мови.
> 2. Diesel locomotive
Офіційний переклад — дизельний локомотив. Друге слово віднаходиться в більшості слов'янських мов. Словаки ще мають гарний синонім rušeň.
> Назвіть екіпаж українського танку, наприклад Т-64
Підозрюю, що за офіційною термінологією то є командир, водій і наводчик. Останнього краще було б називати цільцем (це слово ще в Грінченка подано).
2010.02.15 | colt
Re: Найбільша проблема української мови
>Невже Ви думаєте, що ці пробеми є тільки в українській мові?Пробеми в українській мові настільки серйозні, що унеможливлює спілкування, наприклад, технічних спеціалістів, неможливе оформлення патентів, значні ускладнення виникають навіть на елементарному побутовому рівні.
Ви самі бачите це на простих прикладах.
Дизельний локомотив, наприклад, я запропонував називати дизельтяг, за що був зразу ж критикований рагулями на одному з форумів, для яких правильно - це московська калька - тєпловоз.
Екіпаж я б назвав так: командир, водій, гармаш
2010.02.15 | Сергій Вакуленко
Re: Найбільша проблема української мови
colt пише:> >Невже Ви думаєте, що ці пробеми є тільки в українській мові?
> Пробеми в українській мові настільки серйозні, що унеможливлює спілкування, наприклад, технічних спеціалістів, неможливе оформлення патентів, значні ускладнення виникають навіть на елементарному побутовому рівні.
Не настільки вони серйозні, щоб унеможливити спілкування. Те, що зі школи більшість винесла знання, наприклад, про "травоядных" і через те має сумніви, чи травоїди називаються травоїдами чи ще якось инакше, — то вже не є проблема т. зв. корпусного планування. Розв'язання — в иншій площині.
> Дизельний локомотив, наприклад, я запропонував називати дизельтяг, за що був зразу ж критикований рагулями на одному з форумів, для яких правильно - це московська калька - тєпловоз.
Оце — справжня проблема. Те, що п. Караванський називає засиллям "лінґвоцидної" термінології. Її треба позбуватися. Скажімо, донедавна був (майже) термін "грузовик", але тепер переважає "вантажівка".
А в багатьох мовах уживають пересаджене з французької слово camion (хоча вони мали ліпші можливості для розвитку власної термінології, ніж українська).
> Екіпаж я б назвав так: командир, водій, гармаш
Особисто я гармашами називав би теперішніх "артилеристів", але то вже дрібниці, які "встояться".
2010.03.25 | Мірко
Re: Гармаш!
а може й пушкар, - хоч пушка це здається дещо інакша зброя.2010.02.17 | jz99
Re: Найбільша проблема української мови
colt пише:> в тому, що нею не можливо користуватись як вузькоспеціалізованим професіоналам, науковцям, так і в повсякденному житті в наш високотехнологічний вік за банальною причиною: в мові, що фактично зупинила свій розвиток в першій половині 20-го сторіччя, просто не існує слів що ними могли користатись ті ж електрики, залізничники, системні адміністратори, продавці, футбольні коментатори, домогосподарка з усіма телевізорами, прасками, пральними машинами і т.д.
Мабуть, маєте на увазі, що часом бракує якогось одного слівця, через яке спотикаєшся, бо не можеш підібрати відповідника, а в голові крутиться готове російське. Таке справді є й буває. Але називати це ”неможливо користуватися” -- це вже не те що я не можу погодитися, це просто неправда. І якби ще Ваші слова стосувалися десь так початку 90-х, але тепер... Не розумію, Ви вважаєте, що теперішні футбольні коментатори не можуть коментувати українською мовою? Але ж коментують, і саме українською, і не затинаються. В сучасному світі не обійтися без запозичень у мові (”матч”, ”тайм”, ”гол”, ”штрафний”, ”пенальті”, ”фінал”), а в повсякденному житті без просторіччя, сленгу (”мобілка”, ”есемеска”, ”комп”). Багато залежить від особистості. Я не надто запеклий уболівальник, але принаймні двох-трьох футбольних коментаторів з непогано підвішеними язиками можу й назвати: Роберто Моралес, Олександр Гливинський, ще Циганик, здається. За весь матч, може, якісь окремі ”шкряби” для вух промайнуть, а так лише задоволення! Та ще цікаво слухати, як коментатор вносить живинку, не бояться діалектизмів (”злАпати м’яча”), а також і жаргонізмів (”возити” суперника).
Найбільші проблеми української мови НМД зовсім не в тому, що ”нею неможливо користуватись”. А в тому, що (на вибір)
1) Багатьом українцям байдуже, якою мовою розмовляти. Коли до них звертаються московською, вони автоматично відповідають московською ж. Якщо така людина працює в російськомовному середовищі (офіс, перукарня, гламурна крамниця тощо, це навіть не забрідаючи на Схід–Південь), то її колеги можуть і не здогадуватися, що вона загалом уміє розмовляти українською
2) Важко залишатися українцем, коли до тебе звертаються по-человечески. Ось я був свідком, як одна дівчина питає іншу, ти чого, мовляв, перейшла на російську, та відповідає ”я НЕ МОЖУ” (саме так, з притиском), ”коли мені кажуть російською, я теж відповідаю російською”. Це справді важко в собі бороти. Адже незвично, почуваєшся ніби як невихованим.
3) Українці під прискіпливим критичним прицілом російськомовних співмешканців (колег, друзів тощо) і не можуть дозволити собі розмовляти суржиком (бо це смішно, соромно, ознака низької культури й освіти і т.ін.). Я, грішний, на початку 90-х вважав, що для поступової мовної ”відлиги”, для звільнення мови з-під багатодесятилітнього ”домашнього арешту” (як це було в мене, коли вдома, між родичів, на селі суржик, а в гОроді по-совєцкому) потрібно почати з того, щоб поширювати те, що є ”на кухні” -- домашню мову. А не можна. Не шириться, виникає наїжачений спротив. ”Своїх” же, хто не хоче здаватися отими самими смішними, неосвіченими і т.ін. Принаймні, у мене на роботі, в одній з київських установ, у достатньо освіченому середовищі, виявилося, що для розвитку україномовного середовища потрібно вживати літературну мову. Не так важливо, що окремих слів ти ще не знаєш -- завжди можна виправдатися тим, що сам теж навчаєшся, це тобі пробачать, головне не забуватися заглядати у словники.
4) Інформаційний простір. Тут можна нічого більше й не пояснювати. Ми ж бо всі в ньому живемо, все бачимо, все чуємо. Формуємо його, на жаль, не ми з вами.
А Ви, до речі, де розмовляєте українською? Простір навколо себе формувати можна!
Робота моя пов’язана з програмуванням і комп’ютерною технікою. Розгублено чухаю чуприну -- як це я не помічаю тих неможливостей користуватися українською мовою, які не дають іншим і вуст відверзти?
До речі, щодо Вашого питання про download -- Ви ж, напевне, в Інтернеті, на україномовних форумах бачили, як кажуть. ”Стягнути”, ”скачати”. Перше -- суто наш винахід, друге -- калька з російської.
2010.02.17 | Сергій Вакуленко
Re: Найбільша проблема української мови
jz99 пише:я про download -- Ви ж, напевне, в Інтернеті, на україномовних форумах бачили, як кажуть. ”Стягнути”, ”скачати”. Перше -- суто наш винахід, друге -- калька з російської.
На жаль, друге — теж калька, тільки з польської.
http://www.google.com/search?client=firefox-a&rls=org.mozilla%3Apt-PT%3Aofficial&channel=s&hl=pt-PT&source=hp&q=%22%C5%9Bci%C4%85gn%C4%85%C4%87+plik%22&lr=&btnG=Pesquisa+do+Google
2010.02.17 | jz99
Re: Найбільша проблема української мови
Сергій Вакуленко пише:> На жаль, друге — теж калька, тільки з польської.
Йой... Каюся, не спало на думку перевірити.
”Провтикав”
От слово ”втичка” (wtyczka) на позначення плагіна (plug-in, додаткова ”насадка” на основну програму, як ото на трактора можна навішувати усілякі знаряддя залежно від потреб), якби раптом у нас поширилося, було б виразно не нашим, а слово ”стягнути”... ми ж його давно маємо
Та нічого, поступово й свого навигадуєм
2010.03.25 | Мірко
Re: Найбільша проблема української мови - числа
Надто скомплікована форма відмінювання чисел. (скажім тих понад 999)Або навіть саме читання чисел.
Подобається анґлійська форма скорочень стосовно років - 2010 це двадцять десять, 1945 це дев'ятнайцять сорок пять, і т.п.
Ну й стара тема переходу із множини на однину (чомусь 991 це однина!)
2010.03.26 | Hoja_Nasreddin
Що за дурня, шановний
2010.02.15 | Святослав
Re: Запрошуємо до розмови: Чекаючи на співрозмовника
У галицшькому варіянті ЕКІПАЖ ТАНКА - ДРУЖИНА ТАНКА.2010.03.25 | Мірко
Re: ЕКІПАЖ ТАНКА - ДРУЖИНА ТАНКА!
І теж в спорті ДРУЖИНА а не КОМАНДА (команда це наказ!).А далі ВИТЯЗЪ а не ЧЕМПЙОН.
ЗВИТЯГА а не ПОБІДА.
ЗМАГУН а не СПОРТСМЕН чи АТЛЕТ.
ҐОЛЪ а не ГОЛ (це лиш для тих кому кнопки не бракує,.. хі хі)
КАРНИЙ а не ШТРАФОВИЙ чи пак ШТРАФНИЙ
ПРОВІДНИК а не ЛІДЕР
ну а далі ОВОЧІ а не ФРУКТИ, а тим самим ЯРИНА (ГОРОДИНА)а не ОВОЧІ
і помішане ОЛИВО із СВИНЦЕМ
й ОПОНИ а не ШИНИ (а шини це здається металевий обруч - rim, або теж синонім рейки)
КЕРМО а не РУЛЪ
ТРУБІТИ а не СИҐНАЛІЗУВАТИ
2010.02.17 | jz99
Пізнавально, переконливо. Дякую п. Святославу
2010.03.22 | Сергій Вакуленко
Дещо про варіянти української мови (жарт чи не жарт?)
Узято з часопису «Рідна мова». — 1936. — Ч. 7. — Ст. 317-324.Наша спільна мова.
Оповідання
„Для одного народу – одна літера¬турна мова”.
І. Огієнко.
Вони перейшли Збруч, востаннє з невимовним жалем глянули на рідні ниви й пішли собі шукати щастя в чужій стороні. Крім рідної мови й мови російської, на якій вони виховувалися в російських школах, вони ніякої іншої мови добре не знали. Але ж вони вступили в край, де люди говорять нашою ж таки мовою, хоч трохи відмінною від тієї, яку вони звикли до цього часу чути щодня, але все ж таки нашою.
– Ну, як трапиться нам розмовляти з поляками, то хоч польської мови ми зовсім не знаємо, все ж таки й з поляками зможемо скоро порозумітися, бо польська мова – то ж таки слов’янська мова, так, як і наша, а слов’яни ж усі говорили колись однією мовою.
Так думали всі вони. Дорога вилася поміж житами й шла на гóру. Куди саме – ніхто з них не знав.
– Куди ж ми підемо? – спитав Хропко.
– А ось ходімо цією дорогою, – відповів йому Стецько.
– Куди ж вона йде?
– Певне, до якогось села, а, може, й до містечка.
Вечоріло. Всі були змучені й мало хто з них мав якісь особисті наміри. Всім хотілося одного – вернутися до рідного краю, до родинного спокою, до минулого щастя … Але вернутися можна було хіба на смерть, а не на щастя. Всіх їх було чоловіка з двадцять біженців, викинених громадянською війною поза межі рідного краю.
Треба було йти далі. Куди? Хіба не все одно? Аби тільки дійти хоч до якої-небудь хати, щоб переночувати й хоч трохи відпочити. Залишатися в полі серед непевних обставин надграниччя було небезпечно. Послухали Стецькової поради й пішли далі тією дорогого. Незабаром зустріли селянина, що віз снопи з поля. Спитали, як тут дійти до найближчого села.
– Або до містечка, – додав Гудзь.
– Село ось тут за горою, – відповів селянин, – а як хочете до місточка, то вийдіть тільки на гору, а там буде вам гостинець.
Усі переглянулися
– Який гостинець? – здивовано спитав Шевчук.
– Та гостинець же, – відповів селянин.
– Це цікаво, який нас там гостинець чекає, – прогудів басом Джміль, – може, більшовики засіли в житі та на нас чекають.
– Ні, більшовиків у нас тут немає, – відповів селянин, – як є трохи по селах, то хіба ж вони вам страшні?
– Що ж це за лиха година? – скрикнув Трусенко. – Як же тут більшовики опинились?
– Та так, таки їх є трохи по селах серед молоді, – відповів селянин. – Ну, прощавайте, мені треба додому поспішати, бо вже таки вечоріє, – і хльоснув по конях.
– Мабуть, сам більшовик, – сказав Гайда.
– Про який то він гостинець говорив?
– Ну, на всякий випадок, хто має зброю, йдіть наперед!
Люди були не лякливі – вже всього бачили під час війни.
Пішли. Вийшли на горбок. Глянули навкруги. Скрізь, скільки оком кинеш, – жита й пшениці й усюди по горбках поміж ними в’ються дороги в різні боки й широкий битий шлях лежить.
– Ну, слава Богу, ніякого тут гостинця немає, – сказав Джміль.
Пішли тим шляхом. Назустріч їм їхали селяни, сидячи на навантажених чимсь возах. Поздоровкалися. Спитали, чи далеко тут містечко, й як до нього дійти.
– Та йдіть оцим гостинцем просто до місточка. Тут яких три кільометри, не більше.
– Яким гостинцем? – спитав Гудзь.
– Та цим же.
– Яким оцим?
– Та тим, що ви йдете.
– Та ми ж ідемо шляхом, а не гостинцем, – сказав сердито Шевчук.
– Та шлях же той і є гостинець.
– Що за чудернацька мова! – промовив Гудзь.
– А вже ж чудернацька, – додав Джміль. – Шлях – по їхньому гостинець, ніби хтось комусь його подарував. А в нас, дядьку, гостинцем подарунок зветься, – пояснив він селянинові, що показував дорогу до містечка.
– От тобі й спільна українська мова, – сказав Шевчук.
Пішли тим „гостинцем“ до містечка. Довідались, що містечко те зветься Хоростяне.
Впросилися десь переночувати, розмістилися по кількох хатах. Переночували, відпочили, а другого дня почали міркувати, що робити далі.
Гудзь і Дубило, малярі з Чернігівщини, вирішили далі не йти, а залиши¬тися на деякий час у Хоростяному, надіючись, що ситуація за Збручем зміниться, може, скоро на ліпше, й можна буде вернутися додому. Інші пішли далі шукати роботи. Гудзь і Дубило найняли собі кімнату без меблів, і маючи деякі грошенята, вирішили купити меблі й розпочати тут малювати картини на продаж.
– Насамперед треба купити нам кроваті, – сказав Гудзь, – бо, знаєш, нам треба таки добре відіспатися від тих військових походів.
Чернігівці Дубило й Гудзь уживали слова „кровать“ замісць „ліжко“.
– Добре, – сказав Дубило. Вийшли на вулицю й пішли купувати ліжко. По дорозі спитали якогось жидка:
– Де тут можна купити кроваті?
– А ось тут у цьому склепі, – показав він на крамницю.
Гудзь і Дубило переглянулися.
– Що за чорт! У нас у склепі покійників тільки ховають, а в них кроваті продають.
– Та то, мабуть, під час війни покійників із склепів повикидали, а склепи на крамниці попереробляли.
– То нехай йому чорт, я не хочу в склепу кроваті купувати. Ходім десь далі купимо.
Пішли далі. Спитали другого жидка, де можна купити кроваті. Він мовчки показав на другу крамницю. Пішли в ту крамницю.
– Прошу показати нам кроваті, – сказав Дубило.
Крамар ізняв із полиці кілька коробок із краватками й поставив на стіл перед Дубилом і Гудзьом.
– Та це ж кравати, а не кроваті, – сказав Гудзь.
– Які кравати? – сказав до Гудзя Дубило – це ж галстухи.
– Та то ж галстухи й звуться краватами. Це з польського „краватка“, а поляки взяли з французького cravate. Жид дивився на всіх здивованими очима.
– Ага, хіба що так. Але ж нам цього не треба. Нам, розумієте, таке, щоб на ньому спати, – звернувся він до крамаря.
– То то, може, простúрало чи пóдушка? А, може, вам ковдра потрібна? Це в мене найдеться.
– А що ж то таке ковдра? – спитав Гудзь, – може то кровать по їхньому так зветься. А ну покажіть нам ковдру.
– Зараз. – І крамар побіг і виніс із другої кімнати ковдру.
– Та це ж укривало. Нам зовсім це не потрібне.
– То, може, вам коц дати?
– А це що таке? Ну, давайте. Може в них кроваті коцами звуться, – сказав Гудзь.
Крамар побіг і вніс коца.
– Та це ж зовсім не те. Нам, розумієте, спати треба. На чому в вас люди сплять?
– То, може, вам лужко потрібне?
Гудзь образився.
– Що ж ми свині чи що, щоб спати в лужах?
– Чого ж ви ображаєтесь? – сказав крамар, – люди ж таки на лужках сплять. На ліжках – пояснив він по-українськи.
– Ну, то інша річ, – сказав Гудзь, – на ліжках, а не в лужках. Ну, то продайте нам ліжко.
– Та в мене ж нема, ви спитайте там, де меблі продаються, – сказав уже сердито крамар, що стратив стільки часу з тими чудернацькими покупцями.
– А деж тут у вас меблі продаються?
– Ідіть туди далі, – показав крамар уздовж улиці, – там спитаєте.
Пішли далі. Їх перестріла якась жидівка й спитала:
– Чого пани шукають?
– Ми не знаємо, чого ваші пани шукають, а нам треба ліжко купити, – сказав Гудзь, вимовляючи це слово твердіш, ніж воно звичайно вимовляється: лижко.
– Лижки? – спитала жидівка. – Ось ідіть за мною, я вам покажу, де можна купити.
І вона повела Гудзя й Дубила до крамниці.
– Що пани бажають? – спитала крамарка.
– Що ваші пани бажають, ми не знаємо, а нам треба купити лижка, – сказав знову Гудзь.
– В тій хвилі.
Крамарка зняла з полиці й подала їм металеві ложки.
Дубило й Гудзь переглянулися й засміялися.
– Та нам зовсім не те треба, – сказав Дубило, – нам треба таке, щоб на ньому лежати.
І знов почалася довга розмова. Дубило й Гудзь силкувалися пояснити, чого їм власне треба, а крамарка не розуміла. Нарешті Дубило і Гудзь вийшли з крамниці.
– Знаєш що? – сказав Гудзь до Дубила. – Киньмо ходити по крамницях. Зайдімо до когось із тутешніх українців і спитаймо, де тут можна купити ті кроваті.
– Дивно мені, що всі вони питають, чого їх пани хочуть. Яке нам діло до їхніх панів? Чи це якась провокація чи що? Ми тільки про свої особисті справи дбаємо. Треба їм пояснити, що ми до політики не втручаємось.
– Дивись: он написано на будинку „Школа“. Он біля будинку й діти бігають. Спитаємо їх, де тут поблизу хтось із українських інтелігентів живе.
Пішли до школи, стали розмовляти з дітьми, але діти їх не розуміли, а вони не розуміли дітей. Підійшов учитель, і почувши українську мову, якою говорили Дубило й Гудзь, спитав:
– Чого пани хочуть?
– Оце лиха година. Та яке нам діло до панів? Ми про свої справи дбаємо.
– Та власне ж я питаю, чого пани хочуть.
– Та я ж вам кажу, що нам нема діла до панів, ми тільки про свої справи дбаємо.
– Та я ж власне питаю, чого ви хочете?
– Хочемо купити кровать, та не знаємо де, – сказав Гудзь.
І вони стали розказувати про всі свої пригоди.
Розговорилися й поволі вияснили, що 1) „чого пани хочуть“ – то тільки чемний зворот мови, коли, звертаючись до другої особи, вживають дієслівної форми третьої особи за-місць другої, 2) що замісць слова „кровать“ уживають тут слова „ліжко", тільки не „лижка“, бо „лижка“ те саме, що „ложка“.
З цим надбаним знанням тутешньої мови пішли Дубило й Гудзь знову купувати ліжка.
Того ж таки дня в них у кімнаті стояли вже два новісінькі ліжка, що якимсь чудом удалося хоростянським жидкам сховати від воєнної заверюхи десь справді, може, в якихсь склепах, а не в крамницях, і вони взяли від малярів за ті ліжки таки досить добрі гроші.
– От почали ми встроюватися на новому господарстві, – сказав Дубило до Гудзя.
Це почув через відчинені двері жидок, господар того дому, де вони найняли собі помешкання. Він увійшов до них в кімнату, вклонився чемно й сказав:
– Коли хочете, то тут можна таки добре вистроїтися.
– Ми тут строїтись не збираємось, трохи поживемо й поїдемо далі, – сказав Дубило.
– Але ж я чув, що ви казали, що почали строїтись.
– Ну, то тут у себе на кватирї ми встроїмося.
– Вам кватирки треба? Зараз принéсу! – побіг і приніс їм кухлика, кажучи: – Пийте на здоров’я!
– Що це таке? На що ви принесли?
– А кватирку. Я думав, може вам на пиво.
– Та ми ж про це нічого вам не казали.
– А ви ж казали, що вам кватирки треба, а потім будете строїтися.
– Оце лиха година! Знов якесь непорозуміння !
– Та то він тебе не зрозумів, – сказав Гудзь. – Ти казав, що нам треба на кватирі устроїтися, а він тобі кватирку приніс.
– Ну, то я віднесу кватирку, – я думав, що ви будете пиво пити, а потім уже будете строїтись, хотів вам порадити, де можна купити дуже гарні строї.
Це ще що таке? – спитав Дубило.
– Ну, ви звикли до військового однострою. І в нас в Хоростянім можна купити й військові й цивільні.
– Що він говорить? – звернувся Гудзь до Дубила.
– А хто його знає!
– Що ж то таке строї? – спитав Гудзь жидка. .
– Ну, строї … ну, убрання …
– То б то одежа?
– Ну, одежа ж, убрання …
– Та нам одежі поки що не треба. І скільки ви часу відняли нам, що втрутились у нашу розмову. Ми говорили про те, що ми починаємо устроюватись, то б то влаштовуватись, розумієте? А між іншим, як ваша фамілія, пане господарю?
– Дякую, всі слава Богу здорові, – й жінка й діти.
– От тобі маєш! Я питаю, як ваша фамілія.
– Та я ж кажу, дякую, всі здорові.
– Та я не про здоров’я питаю, а як вас прозивають.
– Фу, нащо вам знати, як мене прози¬вають. Уже, видно, вам сказали, яке мені гидке дали вороги прізвище. Чи ви теж хочете мене ображати? Що ж я вам злого зробив?
– Та я не про те, а як ви самі себе називаєте?
– Я називаюся Хаїм.
– Ну, добре, а фамілія як?
– Я ж кажу, усі здорові, дякую.
– Ну, говори ти з ним! Ну, розумі¬єте, ми купили сьогодні ліжка, треба було сказати, куди везти, до чийого дому, а ми не знали.
– Ну, ви питаєте, як моє назвисько. Так би й казали. Я Хаїм Кац.
– Фу! Насилу допитались. То знаєте, пане Хаїме, йдіть до своїх кімнат, а як нам що треба буде, то ми вам скажемо.
– Ну, добраніч. То ви все, що вам треба буде, мені кажіть. Я тут усіх і все знаю й завше добре вам пораджу. А то вас тут ошукають.
– Хто шукає?
– Я кажу вас ошукають.
– Нас шукають?
– Не шукають, а ошукають.
– Що ж то воно значить?
– Ну, за дорого продадуть.
– Ось то воно що. Ну, прощавайте. Ми тут маємо дещо зробити.
– Добраніч!
– Добраніч, хазяїне! Кац пішов.
Остріг. Василь Багацький.
2010.03.27 | Мірко
Re: Дещо про варіянти української мови (жарт чи не жарт?)