07/24/2001 | Українець

Вітаю шановне товариство.

Походження назви нашої країни завжди було одним із напрямів атаки для її завзятих ненависників. Доходило до того, що й нас самих майже вже переконали, мовляв, живемо на окраїні (суджу по собі). Якихось вирішальних аргументів на користь версії "моя країна" замість "окраїна" я поки що не бачив. Тому, раптом знайшовши, здається, такий вирішальний аргумент (у всякому разі, мене самого він переконав остаточно), хочу
поділитися з товариством.

Так от. Основних версій щодо походження слова "Україна" дві. Обидві згідні в тому пункті, що тут відбулося злиття (чи як там це називається по-вченому) кореня "край" та деякого прийменника - "у", для версії "моя країна", або ж "о", що потім якось перетворилося в "у", для версії "окраїна".

Версія "окраїна" виглядає трошки правдоподібніше - аж доки не згадаємо, що "Україна" часто читається і пишеться як "Вкраїна" (за тобою, Тимошенко, вся Вкраїна плаче...) Жодної плутанини при цьому не виникає, і для кожного, кому ця мова рідна, зразу ясно, що "Україна" і "Вкраїна" - те саме (the same, in English). Така можливість чергування у/в в іменниках якраз характерна для породжених за допомогою префікса "у/в" слів. Наприклад, укриття/вкриття, укіс/вкіс, вклонитися/уклонитися... Слово може виглядати кострубато, але його зміст зберігається (для української мови - без русизмів!) А тепер, спробуймо замінити префікс "о" на "у" або "в". Хоча б у самому подібному слові, "окрай" (окрай села стояла хата... украй села? вкрай села?) Виходить вкрай дурне словосполучення, бо міняється сам зміст слова: і "украй", і "вкрай", означають те саме, "до межі", тобто максимально, але це абсолютно не те ж, що й "окрай". Якщо вже так комосить змінити теє "о", то хіба що його взагалі не писати, і вийде те саме: "край села". А міняти "о" на "у/в" нам заважає саме знання мови, інтуїція, неусвідомлене розуміння: вимова може й подібна, але зміст повністю міняється, а тому і робити такої заміни не можна. Така сама картина спостерігається і для всіх інших слів, породжених за допомогою "о", який означає "біля, збоку": осторонь(усторонь?), окрім(укрім?), пліч-о-пліч (пліч-у-пліч? і як тоді мечем махати?). Тобто, вивести "Вкраїну" з "Окраїни" міг лише той народ, для якого українська мова не рідна. Це приблизно таке ж саме нехтування властивостями мови, якби хтось виводив походження російського "родина" від слова "уродина": мовляв, від частого вживання перша буквочка
затерлася...

Наостанок, залишається ще пригадати слово "вирій", як приклад абсолютно такого ж мехнізму словотворення ("в ирій", птахи туди летять). З часом, "(летіти) в ирій" стало усталеним словосполученням, так само, як і "(повернутися) в країну" (якщо не сказано в яку саме країну - значить в нашу). Отож, прийменник став частиною самого слова, префіксом; його функція - підкреслити, в якому саме контексті використовується дане слово: "у в-ирій", "у в-країну". А вже Вкраїна, за рахунок того ж чергування у/в, стає Україною. Можливо, що тут іще зіграв роль розпад архаїчного прийменника "ув" на "у в-"; як би там не було, але слово "Вкраїна" - не єдине в нашій мові, що утворилося в такий спосіб.

В більшості випадків, вимовляти слово "Україна" зручніше, ніж "Вкраїна", і той первинний варіант помаленько стає архаїзмом (порівняймо хоча б співвідношення частот уживання "Україна"/"Вкраїна" у народних піснях та сучасних мас-медіа). А шкода, бо саме запитання: "Ага, Україна, значить, Окраїна; ну а Вкраїна тоді звідки?" чітко розставляє всі крапки над ї, ё, і всіма іншими слов'янськими літерами.