09/01/2001 | Анатолій Криворотько

До 145-річчя від дня народження Івана Франка

Здавалося просто: візьми його твори,
І віллється в душу чарівність п’янка,
А я все життя, наче плаєм по горах,
По кручах і схилах іду до Франка.

Аби не були його вірші забралом
Для тих, хто змагався із віком крутим,
Ще зовсім недавно Франка повертали,
Як місяць у небі, лиш боком одним.

Ні дати, ні взяти – поет робітничий,
Адже він і сам говорив: – Каменяр.
Тож хай до Москви українців покличе,
Яка, мов зоря, поміж сутіні хмар.

От шкода лише, що не став він марксистом,
Учення великого не зрозумів.
А справжній Франко у зів’ялому листі
Не сонце побачив – червоних катів.

Він нам залишив цю свою осторогу,
Титаном стояв перед морем імли.
І ми винуваті за хибну дорогу,
Якою повз нього у прірву пішли.

Навіщо нам попіл чужих революцій,
Навіщо імперії лико старе?
Довбав він скалу у знесиллі і в муці,
Лиш тій, що не вмерла, лиш тій, що не вмре!

До нашої волі Росія ревнива,
За нашу окремішність ссе її гнів,
Але Україна сьогодні можлива
Без зайд із Московії, без москалів!

Немає в них брата, немає в них друга.
Тож проклятий буде, хто слово зламав.
Із суркісів їхніх, із кучм недолугих
Іще засміється Франків Борислав